Фото 1. Андрій Качур, 30 років. Фото по груди на чорному тлі. В Андрія темно-русяве волосся, коротко підстрижене на скронях та зачесане вбік; великі сині очі та прямий ніс. Вуха відстовбурчені та загострені, на щоках ніжно-рожевий рум’янець. У чоловіка повні губи, на яких грає ледь помітна усмішка, та легенька щетина. Також у нього дуже коротка шия, на якій висять срібний ланцюжок і чорний шнурочок, і праве плече вище за ліве. Чоловік одягнений в білу футболку з маленькою нашивкою бренду Lacoste — зеленим крокодилом.

Андрій качур

харків -> маямі

Андрій Качур народився 24 серпня 1993 році у містечку Мала Виска на Кропивниччині. Андрій — професійний спортсмен. Належить до харківської команди з пара-арм-рестлінгу, входить до Національної збірної України з пара-арм-рестлінгу. Чоловік має фізичну інвалідність. До 24 лютого 2022 року Андрій Качур жив у Харкові. Працював у сфері ІТ і готувався до Чемпіонату України з пара-арм-рестлінгу.

Фото 3. Напівтемне приміщення заповнене людьми. Посередині — стіл для армреслінгу, накритий синьо-червоною резиновою скатертиною; за ним на кріслах колісних змагаються двоє чоловіків — Андрій у чорній футболці з написом «ПИШИ МАЙБУТНЄ» англійською та темноволосий чоловік у яскраво-зеленій футболці. Андрій перемагає. За реслінгом спостерігають глядачі, які стоять позаду, та інші учасники на кріслах колісних.

Після 24 лютого життя розділилося на до і після... В мене були прекрасні плани на цей
рік — і на жаль, так сталось, що в мене все відібрали”.

“ПОЧАЛОСЬ,

ЯК У НАШИХ ДІДУСІВ І БАБУСЬ,

О 5-ІЙ РАНКУ”

Зранку 24 лютого 2022 року Андрія розбудив дзвінок друга.

Він каже: «Андрію, війна почалася! Давай швиденько збирайся, їдь додому, навіть не в Київ, а до батьків»… Я, чесно, йому не повірив і ліг далі спати. Але сон мій був недовгий, тому що я почув вибухи, почув літаки, почув масову істерику на вулиці й швиденько почав думати, що робити. Мені, напевно, повезло, тому що я жив на першому поверсі й у мене було бомбосховище — буквально 50 метрів від під’їзду. Я перебував там до вечора, поки все це стихло”.

Поговоривши з тренером, Андрій прийняв рішення про евакуацію. Хоча спершу чоловік ставився досить скептично до цього. Він вважав, що атаки припиняться за кілька днів.

На той час я вже знав, що диверсанти проїхалися по Харкову, розкидали всілякі не дуже добрі речі, які не можна підіймати. Я вийшов з квартири, щоб їхати на вокзал. В моєму під’їзді я побачив чорний пакет. Це вже була ніч… І там були сходинки, в мене не було змоги якось їх обійти. Зістрибнути я не міг, тому що на милицях… І я просто подумав, що, можливо, обійдеться. Бо я жив в такому районі — я не на Салтовці жив, а в районі 71-го, страждає до сих пор. І я почав спускатися по сходинках. І тут повіяв вітер, і цей пакет з’явився. В мене все захололо, буквально на секунду. Але потім я зрозумів, що це був просто пакет, і він просто полетів. Сів я в таксі, ми їхали по всьому місту — дуже страшно, все горіло десь далеко, були спалахи”.

Тренер допоміг Андрію сісти на потяг до Кропивницького. Вже через два дні залізничний шлях, яким прямував цей поїзд, розбомбили. Зранку, 25 лютого, чоловік прибув до своїх батьків у Малу Виску на Кропивниччині. В Андрія виникла апатія. Він втратив роботу. Йому було важко змиритися з тим, що його життя змінила війна, що всі зусилля та ресурси, які були вкладені у спортивну кар’єру, змарновані.

“СИДІТИ В КОГОСЬ НА ШИЇ

Я НЕ ХОТІВ, ТОМУ ПОЇХАВ”

Андрій пробув у батьків місяць. Весь цей час він обдумував, що робити далі. І вирішив виїздити у США, куди хотів потрапити давно. Він скооперувався зі знайомою з Малої Виски, яка виїжджала зі своїми дітьми на Захід України. Пізно ввечері 24 березня Андрій перетнув українсько-польський кордон у Львівській області.

З найближчого від кордону центру для біженців чоловік вирушив до Варшави. Вже в польській столиці Андрій купив квитки до Маямі. Це було спонтанне рішення.

У мене нікого там (у Маямі) не було. Це була моя мрія, та й не було що втрачати. Я був в шоці, що моя спортивна кар'єра на паузі, а можливо, і взагалі з кінцями. Я просто зрозумів, що треба ставити нові цілі й нові досягнення”.

26 березня Андрій Качур вилетів з Варшави до Маямі. У нього було чотири пересадки: у Франції, Мексиці та ще дві — у США.

28 березня Андрій приземлився в Маямі.

Фото 4. Андрій, спираючись на старенькі чорні милиці, стоїть у кафе з паперовим горнятком у руці. Він широко всміхається. На чоловікові біла футболка з абстрактним чорно-жовтим малюнком та світло-коричневі штани.

Вийшовши з аеропорту, відразу було таке відчуття, що я попав в якусь баню або предбанник, тому що буквально за декілька секунд я облився водою. Дуже спекотно, дуже велика вологість. Але прикольно, чисто, охайно. Потім зняв собі кімнату, і почав шукати з ким тут можна скооперуватися”.

Чоловіку вдалося знайти спільноту через спорт. Він продовжує активно тренуватися з командою з армрестлінгу в місцевому клубі. На початку літа Андрій знайшов роботу в Маямі. Чоловік працює розробником у місцевій компанії, яка створює рішення для бізнесу авіакомпаній.

Фото 5. Селфі Андрія та курчавого чоловіка у спортивній майці та шортах. Камеру тримає приятель Андрія. Чоловіки позують у кафе у стилі «лофт», усміхаючись та демонструючи біцепси. Вони сидять за дерев’яним столиком, що його прикращає горщик із жовтими квітами та двома прапорцями США.
Фото 6. Сонячний день на морі. Андрій позує на яхті, спершись на милиці та на сидіння пластикового стільця позаду. Чоловік широко усміхається. На ньому синя футболка з маленьким пустельним пейзажем, під яким напис англійською «загубися».

Ви навіть не уявляєте, наскільки тут всі рівні. Я бачив людей, в яких гірші фізичні можливості, ніж в мене, і вони працюють взагалі без проблем. У них все класно: вони водять авто і живуть своє повноцінне життя”.

  • facebook
  • instagram