Фото 1. В’ячеслав Овсієнко, 45 років. Чорно-біле селфі чоловіка. Він сидить із оголеним торсом на тлі білих полиць із офісними папками, підперши рукою підборіддя. У В’ячеслава густе чорне волосся та коротка борода, вольове підборіддя, високе чоло й вузькі губи. Його очі мигдалевидні та мають великі повіки; одне дивиться в об’єктив, інше — вбік. На шиї чоловіка висить щось схоже на дріт від навушників.

В'ячеслав Овсієнко

харків -> франкфурт-на-майні

В’ячеслав Овсієнко народився 29 жовтня 1977 року в місті Шахти (Росія). Невдовзі після цього його сім’я переїхала у місто Горлівка Донецької області в Україні. З 1995 року проживав у Харкові, куди переїхав для навчання у Харківському авіаційному інституті. Багато років займався будівництвом та громадською діяльністю. Має інвалідність з дитинства внаслідок порушення зору.

До 24 лютого 2022 року проживав у Харкові з дружиною та трьома дітьми. Очолював громадську організацію “Бачити розмовою”. Займався організацією онлайн-навчання для людей з порушенням зору та людей з опорно-руховою інвалідністю.

РАНОК 24 ЛЮТОГО

2022 РОКУ

В’ячеслав Овсієнко прокинувся зранку 24 лютого 2022 року у себе вдома, в Харкові, від звуків тяжкого моторного літака, який би не мав літати над містом. Він зрозумів, що це літак-бомбардувальник. Потім почалася серія вибухів, які відбувалися під Чугуєвом. В’ячеслав та його сім’я частково були готовими до такого розвитку подій. Вони мали запас їжі та готівку. Тому прийняття ситуації проходило значно спокійніше.

Ми до цього моменту попередньо готувалися, розуміючи, що Харків може бути просто в окупації. Тому до такого розвитку подій ми трошки були готові: і з продуктами,
і морально. Донька прокинулася, понервувала, пішла пекти кекси [посмішка], таким чином заспокоюючи себе. Прокинулися пацани (сини), якось нормально прийняли".

Протягом дня (24 лютого) В’ячеслав із дітьми пересувалися містом, евакуйовуючи знайому незрячу дівчину. На той момент почала змінюватися поведінка харків’ян: частина з них евакуйовувалася, хоча місто ще не обстрілювалося.

Люди, які найрозумніші, брали валізи та швидко “змотувалися”. Це виглядало, звичайно, смішно. Тому що обстрілу Харкова тоді ще не було. Але, здається, ці люди були найрозумнішими на той момент".

В'ячеслав вважає, що ключовим днем для нього і його сім’ї стало 28 лютого 2022 року. Тоді він вийшов з дітьми по хліб, який вже купити не зміг. Під час повернення додому до їхнього двору прилетіло три снаряди.

28-го (лютого), коли ми вже назад поверталися (з магазину додому), прилетіло три снаряди “Смерч” до нашого двору. Вони були холості. Це й було таким ключем, що “нікуди ти особливо не втечеш”... Якби вони були не холості, напевно, була б біда, велика біда.
А наступного дня вранці ми дізналися, що постраждала одна жінка. Вона спочатку була жива. А наступного дня померла від втрати крові. Ця жінка знаходилася біля моєї
доньки — буквально за три метри. Позаду доньки приземлилась ракета”.

РІШЕННЯ ПРО ЕВАКУАЦІЮ

1 березня, після попадання снаряда в будівлю Харківської обласної державної адміністрації, В'ячеслав Овсієнко вирішив, що потрібно негайно евакуюватися з сім’єю.

Точно такий самий снаряд, як біля нашого будинку, приземлився наступного дня у Облраді… 1-го березня вже був переломний момент, що нема чого чекати, жодної блокади не буде. Якщо вже такі жорсткі обстріли по місту, треба їхати”.

Вони їхали “зеленим коридором” разом із “Червоним Хрестом” до Литви.

Їхали, як кошенята в мішку. Усе [сміх]. Ніхто нам нічого не казав. Сказали: “Нікому нічого не розповідати, не телефонувати, де ви їдете, як ви їдете, де ви знаходитесь — це небезпечно. Доки ми вас не довеземо, нікому нічого не розповідати”.

Увечері 2 березня автобус прибув до Львова. Пасажири автобуса заночували у Львівській спеціальній школі-інтернаті №100 для дітей з порушенням зору.

Зранку, 3-го березня, автобус із людьми, де їхав В’ячеслав Овсієнко з сім’єю, виїхав до Литви через Польщу. Усі пасажири автобуса в Польщі пересіли вже в інший, литовський автобус.

Пізно ввечері 3-го березня В’ячеслав Овсієнко прибув до Литви. Сім’ю Овсієнків поселили у дитячий будинокТам вони пробули тиждень. Попри те, що у Литві дуже допомагали українським біженцям, дуже близько знаходиться кордон
із Білоруссю. Було чутно артилерійські постріли під час військових навчань, які лякали дітей В’ячеслава.

Фото 3. Табличка на бетонній стіні біля входу. На ній напис литовською: «Будівництво дитячих будинків у місті Расейняй. Проект спільно фінансують Європейський Союз та Литовська Республіка. Ми створюємо майбутнє Литви».

Там було чути навчання артилеристів. І ці звуки — вони лякали і дітей, і дружину… На той момент було зовсім незрозуміло все, тому що просування військ російських було дуже
і дуже активне. Було ухвалене рішення їхати від кордону подалі. Мені все одно було. Але бачив, як дітям та дружині некомфортно, коли здригалися, чуючи це все”.

В’ячеслав із сім’єю вирішили їхати до Німеччини, де вже знаходилися їхні родичі. Ввечері 9-го березня вони рушили автобусом до Варшави (Польща). Квитки їм купили працівники центру, де вони проживали у Литві.

ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ —

НІМЕЧЧИНА

Приблизно о 9-ій ранку 10 березня В’ячеслав Овсієнко зі своєю сім’єю прибув до Варшави. Там їх зустріла волонтерка для супроводу до польсько-німецького кордону. За кілька годин, перетнувши кордон, В’ячеслав і його рідні пересіли на потяг до Ганновера, де знаходився табір для українських біженців.

Це був величезний зал із тканинними перегородками, з розкладушками. Тобто була велика перегородка, типу штори, поділ ангару, та були перегородки, які стояли. Діти, тварини — всі були там. Але все одно спалося, а що робити? Були намети для окремих груп. Але це все чути, воно все тканинне. Був нормальний туалет. Я не пам'ятаю про душову. У душову ми не ходили, але, по-моєму, десь була. Там швидкі стояли, харчування було, охорона — це все було”.

Наступного дня, 12 березня, вони вирушили до Франкфурта-на-Майні. Там їх зустріли знайомі, які допомогли поселитися в готелі у центрі міста, поблизу зоопарку. Для них виділили два номери: 3-місний — для дітей;
2-місний — для В’ячеслава і його дружини.

Буквально одразу В’ячеслав Овсієнко долучився до роботи з евакуації людей з інвалідністю з України, яку розпочала Валентина Бутенко.

Фото 4. Сірий одноповерховий будинок із чорним дахом і чорними вікнами. По один бік великих скляних дверей висить табличка, що на фото 3, по інший — український стяг. На самих дверях скотчем наліплені різноманітні карти й пам’ятки.

Я більше відповідав за Німеччину: комунікував, писав листи тощо. Ми тут цілий процес налаштували… Усіх, хто в'їжджав у Польщу, ми звідти вже вели: або у Польщі, або комунікували, шукали місця тут: хто прийме, кому, як і таке інше. Це все окрема історія. Тобто моїм завданням було супроводити групу по Німеччині, дізнатися, хто їх прийме, і так далі”.

У цей самий час В’ячеслав почав шукати постійне житло
у Німеччині. Знайти житло у Франкфурті-на-Майні було складно.

Тому в середині квітня сім’я Овсієнків переїжджає в село поблизу міста Штутгарт. За певний час волонтери евакуювали з Харкова до В’ячеслава та його сім’ї їхніх домашніх улюбленців: п’ять котів та хом’ячка.

Сім’я живе у приватному будинку з господарем дому. Їм віддали в розпорядження два поверхи. Діти почали відвідувати школу. В’ячеслав спробував відвідувати мовні курси. Але вони не були адаптовані для нього як для людини з інвалідністю.

Фото 2. В’ячеслав стоїть у світлому приміщенні, тримаючи великий прапор України. Чоловік легко всміхається. На ньому дві футболки: чорна та зверху біла. На білій написано англійською: «Харків. Залізобетон» і намальовано будинок Держпрому, на даху якого майорить стяг України.

Це якесь приміщення з поганим світлом, якісь зошити з шрифтом — 14, 16 кеглем максимум. Це викладачі, два німці, які не знають російської мови. Це написання якихось слів на дошці… Тобто людині, навіть яка погано бачить — навіть якщо бачить — дуже важко взагалі зорієнтуватися, що відбувається”.

В’ячеслав із сім’єю планують залишатися у Німеччині, поки ведуться регулярні обстріли Харкова та поки там не буде відновлено пошкоджену чи знищену інфраструктуру.

  • facebook
  • instagram