Дмитро Жарий народився 4 листопада 1984 року в Дніпрі. З тринадцяти років користується кріслом колісним. До 24 лютого 2022 року Дмитро проживав у Дніпрі та працював адвокатом у норвезькій правозахисній організації.

“Я ПРОКИНУВСЯ

ВІД ВИБУХІВ О 4:30”

Дмитро Жарий проживав на околиці міста, біля аеропорту, де знаходилися військові частини. Тому активізація військових дій була відчутна одразу.
‍
Спочатку стало моторошно, але потім з’явилося небувале відчуття рішучості чинити спротив.

Я пам’ятаю, що я не знав, чи будити мені мою сім’ю, яка в цей час спала. Я вирішив не будити, дати їм можливість прокинутися нормально, щоб це був їхній мирний ранок, ще один… Я розумів, що ще довго-довго таких мирних ранків не буде".

Ще з осені чоловік усвідомлював, що Росія планує напад на Україну з кількох фронтів. Саме тому Дмитро провів певну підготовку до повномасштабного вторгнення. Наприклад, переконав батька купити додатковий бензин, щоб бути готовими до екстреної евакуації.

У перші дні повномасштабного вторгнення Дмитро, фактично цілодобово, відстежував розвиток подій. Тим часом у Дніпрі ставало дедалі більше повітряних тривог, а доступного укриття поблизу квартири Дмитра — не було. Він з батьками ховався біля ліфтової шахти.

“ДНІПРО ПОКАЗАЛО

СЕБЕ ВЗІРЦЕВО”

Буквально на наступний день після повномасштабного вторгнення Росії, мешканці/-ки Дніпра стали активно готуватися до оборони свого міста.

У нас в домі на другий день всі мешканці перейшли до активних підготовчих дій для того, щоб чинити спротив. Люди готували «Коктейлі Молотова», почали знищувати різні мітки, які могли бути використані для наведення якихось ворожих диверсійних груп… Я був надзвичайно зворушений та гордий тим, як люди готуються боронити Україну".

У цей час Дмитро Жарий почав консультувати правозахисників/-ць та громадських активістів/-ок, які опинилися в оточенні, щодо можливостей евакуації та поводження у разі затримання.

“МИ НЕ ХОТІЛИ ВИЇЖДЖАТИ”

Почуття патріотизму та спротиву відганяли думки щодо евакуації з Дніпра. Проте, спостерігаючи за рухом російських військ, Дмитро ухвалив рішення про евакуацію. Найкращим способом пересування, на його думку, був залізничний транспорт.

Я знав, що в потягах … ніяких спецвагонів для людей з інвалідністю немає. Все вирішується екстрено. Я зателефонував представникам державної влади, які займаються людьми з інвалідністю, і попросив допомогти. Я сказав, що у мене є особливі умови, я на інвалідному візку, і спитав, чи можливо якось організувати, щоб хоча б посадили мене у потяг, тому що там дуже великі сходинки, мене туди просто не піднімуть".

Дмитру пообіцяли допомогти. 24 години він з батьками “сидів на валізах”, чекаючи на телефонний дзвінок, який мав підтвердити евакуацію.

Не дочекавшись дзвінка, чоловік вирішив рушати на вокзал самостійно і розв'язувати це питання вже там. Доступний транспорт з дому до залізничного вокзалу забезпечила Тетяна Баранцова — Урядова уповноважена з прав осіб з інвалідністю. Дмитро з батьками прибув на вокзал пізно ввечері 2 березня. Вокзал був наполовину заповнений. Жодних потягів найближчим часом не передбачалося. Чоловік звернувся до керівника вокзалу за допомогою. Але той сказав очікувати.

Дмитро не покладав рук у пошуку шляхів евакуації. Тому написав до мера Дніпра з проханням щодо забезпечення супроводу під час посадки у вагон. Через дві години до них підійшов працівник вокзалу та покликав до потяга “Запоріжжя–Львів”.

Потяг уже був забитий. Але, оскільки люди вже в нього сіли, то не було скупчення людей. Мене декілька військових підняли. Це було катастрофічно, тому що там дуже великі сходинки — у людський зріст, і підняти мене з інвалідним візком — неможливо. Тому вони мене так, волоком-волоком тягнули, ледве ногу не зламали. Але все ж таки підняли. Попросили одну людину, яка займала койку, сісти й мене посадили поруч. Так само сіли мої батьки. Потім занесли мій візок розібраний".

Протягом години потяг зробив ще кілька зупинок, на яких добирав людей. Врешті, на кожній полиці розміщували по 5–6 людей. Потяг їхав швидко, пасажир(к)ам було заборонено користуватися мобільними телефонами, тривала повітряна тривога.

Така атмосфера була, як у фільмах про Другу світову війну. Коли ти дивишся на ешелони, які їдуть в нікуди. І точно таке ж враження: коли ти їдеш і не знаєш, куди ти їдеш, чи ти повернешся, що тебе чекає там. Їдеш, не знаючи взагалі, куди ти їдеш, — тільки щоб вибратися”.

Ввечері 3 березня Дмитро Жарий доїхав до Львова. Він останній вибрався з вагона. Йому допомагали троє людей: мама, батько і провідник. До комендантської години залишилося 3–4 години. Потрібно було негайно шукати транспорт до українсько-польського кордону, щоб не ночувати на вокзалі.

Усі автобуси, що їздили до пропускного пункту, були недоступними для людей, які користуються кріслами колісними. Залишався єдиний можливий транспорт — автомобіль. Згодом вдалося знайти водія таксі, готового відвезти Дмитра і його батьків до прикордонного пункту пропуску “Грушів” за 4000 гривень. Оскільки варіантів було небагато, вони погодилися. На кордоні була велика черга і тиснява.

Я встав у чергу. Але люди почали скупчуватися, давити. Я зрозумів, що ще трохи — і якщо я опинюся всередині, то ті, хто стояли позаду, не побачать мене і будуть давити, на мене хтось впаде — і просто роздавлять мене. Тому я виїхав з цієї черги, під’їхав до прикордонника і сказав, що я буду стояти поруч з ним — стільки, скільки потрібно…
Бо в черзі мене просто уб’ють, мене задавлять”.

Так Дмитро простояв близько шести годин. Опісля він і його батьки перейшли до буферної зони, де простояли ще кілька годин. Дочекавшись власної черги, Дмитро стикнувся з проблемою, яка гостро стояла і в перші дні повномасштабної війни, — із порядком перетину кордону для людей з інвалідністю, особливо для чоловіків.

Потім прийшли двоє прикордонників і почали питати у мене документ, який підтверджує інвалідність. Я показав тільки документ, який беру зазвичай із собою, — це пенсійне посвідчення. Я пересуваюся на інвалідному візку і, в принципі, в мене така інвалідність, яка візуально очевидна. У мене ніколи не було проблем, коли я перетинав кордон раніше… Ті документи, які я їм показував, вони сказали, що не є достатніми. Вони кажуть: «Ми вас випустити не можемо. Ви знаходитеся у гарному віці, поверніться і захищайте Україну». Я сказав їм: “Для мене це було б честю, і я б залюбки повернувся і десь там у танку або в окопі сидів би, але я навіть на гачок автомата натиснути не можу”.

Ще понад годину чоловік перебував між кордонами України та Польщі, не знаючи, чи пропустять його. Зрештою вийшов прикордонник та дав “добро” для Дмитра на перетин кордону.

“ЩО ДАЛІ РОБИТИ —

ЦЕ УЯВНІ ПЛАНИ”

Вночі 4 березня 2022 року Дмитру Жарію вдалося перетнути українсько-польський кордон. Там його чекали волонтер(к)и, яких знайшла громадська організація “Fight For Right”, для евакуації Дмитра і його батьків.

Фото 2. На тлі чорного мінівена стоять двоє усміхнених чоловіків середнього віку. Ліворуч — лисий із сивою бородою, одягнений у куртку кольору хакі та світло-коричневі штани. Праворуч — кароокий із короткою чорною бородою. На ньому чорна шапка, темно-синя куртка й теж світло-коричневі штани. Дверцята авто відчинені. У ньому сидять і теж усміхаються в об’єктив батьки Дмитра: сивий чоловік років шістдесяти у чорній куртці та світловолоса жінка його віку у рожевій. Позаду них сам Дмитро в темній шапці. Попереду — водій, та видно тільки його руку, що розслаблено лежить на кермі.

Спочатку волонтер(к)и відвезли Дмитра до найближчого центру для біженців/-ок. Хоча центр не був пристосований для людей, які користуються кріслом колісним, чоловіку вперше за три дні вдалося поїсти гарячу їжу і спокійно поспати. Зранку волонтер(к)и запропонували переїхати до Любліна, у більш зручне приміщення. Там Дмитро пробув тиждень, плануючи евакуацію в Норвегію, де знаходиться офіс компанії, у якій він працює. Для Дмитра було важливим, щоб йому забезпечили доступне житло в Норвегії, але колеги не могли цього гарантувати.

Тому чоловік ще раз звернувся до “Fight For Right” з проханням знайти для нього доступний прихисток. Йому запропонували варіанти в Австрії та Швейцарії. Оскільки Дмитро займається міжнародним правом та правозахистом, а також володіє англійською, саме Швейцарія, де знаходяться штаб-квартири багатьох міжнародних організацій, видалася найбільш перспективною для переїзду та пошуку роботи там.

“ЦЕ МОЄ ЖИТТЯ,

І ВОНО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД МЕНЕ”

В середині березня Дмитро Жарий і його батьки виїхали з Варшави до Цюриха. Їхній прихисток знаходився в містечку Волен, кантон Ааргау.

‍

Дмитру та його батькам виділили по кімнаті в центрі для людей з психо-соціальною інвалідністю.

‍

4 травня Дмитру вдалося переїхати в Цюрих у центр, який надає послуги саме людям із фізичною інвалідністю.

Дмитро Жарий (ліворуч), Вікторія Харченко (друга ліворуч), Ірина Федорович (друга праворуч), Юлія Сачук (праворуч), 17 серпня 2022 року, Женева (Швейцарія).

Дмитро активно “включився” в соціальне життя у Швейцарії: бере участь в обговореннях стратегій надання соціальних послуг для біженців/-ок з України — особливо тих, хто має інвалідність; дає інтерв’ю місцевим медіа, відвідує локальні та міжнародні конференції, шукає роботу.

“Якщо у мене з’явиться можливість бути корисним тут (у Швейцарії), працювати тут і підтримувати батьків, Батьківщину, то я залюбки буду це робити. Якщо буде можливість повернутися в Україну і продовжити бути корисним там, я це зроблю з іще більше радісним серцем”.

Дмитро жарий