Народилася 24 грудня 1991 року в Києві. За освітою Людмила — психологиня. Має інвалідність унаслідок порушення зору. До 24 лютого 2022 року Людмила Крамниста проживала в Києві з сином, донькою та своїми батьками. Перебувала у пошуках роботи.

ПОЧАТОК

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

До війни Людмила Крамниста підготувалася напередодні: склала речі, аптечку, гроші й документи. І навіть скасувала новорічну поїздку до Харкова, через побоювання, що там можуть початися бойові дії у святковий час.

На час повномасштабного вторгнення Росії в Україну Людмила перебувала на реабілітації у Західному реабілітаційному центрі поблизу міста Турки на Львівщині. 23 лютого 2022 року персонал центру повідомив гостей про необхідність виїзду із закладу вже наступного дня через впровадження надзвичайного стану.

У ніч з 23-го на 24-те (лютого) я не спала. Я збирала речі. Ми прощалися з колективом (реабілітаційного центру). Вночі почали приходити якісь страшні повідомлення на телефон, які я благополучно ігнорувала, тому що вважала: чому вночі взагалі хтось мені пише? Що це таке може бути? А потім о шостій ранку забігла дівчина і сказала: «Що, рєбята, дзвоніть, в Україні війна”.

Незважаючи на шок, вже о 10-й годині ранку 24 лютого 2022 року, Людмила Крамниста сіла в автобус до Львова. Ввечері того ж дня жінка виїхала потягом зі Львова до Києва, щоб бути поруч зі своїми двома дітьми.

київ у перші

дні війни

Зранку 25 лютого Людмила приїхала до Києва, де було досить спокійно.

25-го (лютого) ми вже їхали по Києву, і було досить спокійно. Я була шокована. Була така гнітюча атмосфера, щось було в повітрі, але було достатньо спокійно. Я багато чула і бачила відео, фотографії, про те, який був Київ 24-го (лютого): що все стояло, були пробки, тому подібне. 25-го вранці — цього не було”.

Її діти вже зібрали речі для евакуації. Але ніч з 25 на 26 лютого Людмила з дітьми ще провела вдома, у Києві, в коридорі.

Наступного дня, 26 лютого, жінка з дітьми вже були готові евакуюватися, але Людмила вирішила ще почекати. Чинником для ухвалення остаточного рішення стало повідомлення про “довгу” комендантську годину. Буквально за пів години вони були готові виїжджати. Проте перед ними постала проблема: яким чином доїхати до вокзалу?

Ми не змогли знайти, хто нас відвезе на вокзал. Це була ще одна проблема, тому що я вже розуміла, що до комендантської години ми не встигаємо дійти туди, бо там йти більше, ніж півтори години… Я навіть в фейсбук писала, шукала [посмішка], хто може відвезти. Але в результаті, знайшла моя мама. Вона заплатила велику суму грошей за те, щоб нас відвезли на вокзал. Вже були блокпости, вже нас зупиняли, перевіряли. В основному питали. Документи перевіряли лише у водія. А я з двома дітьми — нас оминали”.

евакуація

Людмила одразу визначила для себе пункт призначення — Польщу, тому що у Кракові вона мала знайомих. На залізничному вокзалі у Києві вона з дітьми планувала сісти у потяг до Варшави. Проте він був повністю заповнений. Тоді жінка вирішила проситися у сусідній переповнений потяг до Івано-Франківська.

Ми йшли по перону, просилися в вагони. Не дивлячись на те, що я з двома дітьми, чотирнадцяти та дев’яти років, ніхто нас не пускав. Казали: «Ідіть далі». І в цей момент почалась десь перестрілка. Я не знаю наскільки це було далеко, але це було дуже ефектно. Почалась сирена. Отут ми вже її чули добре. Багато хто із тих, хто шукав теж місце на цей потяг, пішли в укриття. А ми далі бігли по перону, і шукали вагон, в який нас впустять”.

Їм вдалося потрапити до вагона евакуаційного потягу, який був вщент набитий людьми.

Повністю заповнений коридор, тамбур, все абсолютно. Ми стояли. Закрили вже двері, ми стояли, стояли, і не відправлялися… Ми стояли на вокзалі в Києві приблизно три години. Потяг не відправлявся. Була сирена, і ніхто нічого не знав: що робити, чого чекати... Ми просто стояли. Потім нас почали якось розселяти по купе. Дітям дали одну верхню поличку на двох. А в купе нас взагалі було дванадцять людей, велика собака і два коти — це все на одне купе. Я, звісно, не сиділа, там, в купе. Я сиділа в коридорі з речами … Коли ми їхали, виключали світло, просили не світити телефонами. Просили якось бути обережними та сидіти від вікон подалі, про всяк випадок. Ми зупинялися, стояли, щось перечікували”.

Близько 2 чи 3-ої ночі 27 лютого, Людмилі Крамнистій написав брат, що він зараз знаходиться у Львові. Також вона розуміла, що зі Львова буде значно більше можливостей добратися до українсько-польського кордону. Тож Людмила вирішила сходити з потяга у Львові.

Фото 3. У старому купе з червоними полицями сидить приблизно дев’ятирічна донька Людмили з собакою. У дівчинки темно-русяве волосся та, як і в мами, гостре підборіддя, дещо кирпатий ніс і прямі густі брови. Очі теж високо посаджені, проте мають темніший відтінок. Дівчинка у світло-сірому гольфі і штанах такого самого кольору, фіолетовому светрі та пухнастому блакитному шарфі. Вона всміхається. Поруч на полиці сидить пес, схожий на стаффордширського тер'єра. Він міцний і не дуже великий, має коротку сіро-коричневу шерсть із білими плямами й загострені висячі вушка. На собаці темно-синій нашийник із поводком.

Львів

Прибувши до Львова, Людмила зіткнулася з величезною кількістю людей на вокзалі. Маючи інвалідність внаслідок порушення зору, триматися разом, поруч із двома дітьми, стало викликом.

У Львові на вокзалі був просто жах. Людей було море. Було страшно. Я зрозуміла, що це дуже розумне рішення було не брати валізу, тому що я тримала дітей. У мене порушення зору, тому для мене взагалі, коли багато людей, не тримати дитину за руку — це дуже страшно, тому що я можу не вхопити її поглядом. І є такий страх, що я десь щось не побачу. В сина теж порушення зору, теж інвалідність по зору, тому потрібно, щоб був постійно фізичний контакт — особливо, коли багато людей, і ти не розумієш ситуацію, не розумієш, що може бути в наступний момент. І бажано весь час доторкатися один до одного для того, щоб бути впевненими, що все добре і ми — разом”.

Людмила з дітьми поїхали до брата, де їм вдалося поїсти, відпочити, прогулятися містом, підзарядити гаджети та перебрати речі, залишивши зайві, для виїзду за кордон.
Вона взяла з собою гроші, документи, переносний жорсткий диск, два повербанки, трохи зимових речей та улюблену м’яку іграшку доньки.

‍

Цього ж дня Людмила зв’язалася зі своєю знайомою, яка теж евакуйовувалася за кордон, щодо можливостей перетину кордону. Знайома порадила їхати комерційними автобусами за доступною ціною. Жінки обрали такий вид транспорту та забронювали місця в автобусі.

Фото 8. На світлому квадратному столі підзаряджаються пристрої: два «Самсунги» — синій і чорний у чорному чохлі-обкладинці; айпед у м’ятному чохлі, павербанк у бірюзовому та розумний годинник у фіолетовому. Поруч лежать дорожній чорний фен у зеленому поліетиленовому пакеті, білі окуляри, карточки з яскравими малюнками, ніби з якоїсь гри, та невелика картонна коробка. Під столом — коробка з-під порохотягу Bosch.

ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ. КРАКІВ

Наступного дня, 28 лютого 2022 року, о 10-ій годині ранку Людмила з дітьми сіли до автобуса у Жешув (Польща). На українсько-польському кордоні автобус стояв близько п’ятнадцяти годин. Це був час обміну історіями порятунку під час російсько-української війни.

Було багато людей, було дуже багато історій, було дуже багато розмов. В якийсь момент я почала розуміти, що насправді в нас не так страшно. Були з нами люди з Донецької області. Біля нас бабуся везла двох внуків, тому що батьки залишилися. Мама і тато — військовозобов’язані. Дуже важкі історії”.

У Жешуві Людмила з сином та донькою пересіли на потяг до Кракова. Це було вночі
1 березня. У той момент жінка почала усвідомлювати нову і страшну для себе реальність.

В той момент я дозволила собі плакати. Я не могла стримати сльози. Я зрозуміла, що це дуже страшно, дуже відповідально, що я не знаю, що далі. Тому що я така людина, яка любить планувати наперед, планувати багато. І я зрозуміла, що всі мої плани, все зруйноване. Я не знаю, що далі”.

Фото 9. На кордоні вечір. Обрій забарвлений рожевим. Людмила, тримаючи паперове горнятко, гріється з дітьми гріється біля бочки, у якій розпалений вогонь. Вона та донька усміхаються, а хлопчик ніби щось жує.

По дорозі до Кракова, у поїзді, Людмила познайомилися з чуйними поляками, які допомогли їй з інформацією, погодували вже в місті та з якими вона й надалі підтримує контакт. Прибувши до Кракова зранку 1 березня, Людмила Крамниста зв’язалася зі своєю знайомою — місцевою громадською активісткою. Саме вона допомогла жінці і її дітям з житлом та первинною адаптацією на новому місці. Одразу ж на першому тижні проживання у Кракові, Людмила зайнялася оформленням дітей до навчальних закладів. Завдяки тій самій знайомій полячці, вона змогла влаштувати сина до місцевої спеціалізованої школи для дітей з порушенням зору.

Донька пішла до школи з поглибленим вивченням французької мови через два тижні. Побутова рутина та адаптація у Кракові допомагала Людмилі утримувати психологічну стійкість і відволікатися від хвилюючих новин.

Вирішення побутових питань стало дуже важливим — саме як відволікаючий фактор: потрібно сходити в магазин, знайти ці магазини, сходити там на будь-що… Зараз є необхідність підтверджувати інвалідність і для мене, і для сина. Такі побутові питання ми вирішували з першого дня самі”.

Завдяки Аліні — польській громадській активістці, яка допомогла Людмилі і її дітям з житлом та налагодженням побуту, було створено невелику спільноту українців та українок, які приїхали до Кракова, рятуючись від війни. Їм надавали психологічну підтримку, проводили екскурсії та майстер-класи, спілкувалися з ними.

Фото 1. Син і донька Людмили позують на набережній Кракова — широкій асфальтованій дорозі, що півколом оминає річку. По той бік дороги, що біля водойми — укритий травою схил; по інший — великі газони. За ними п’ятиповерхові будинки. Дівчинка в темно-синій куртці та рожевій шапці тримає плюшевого ведмедика. Хлопець стоїть прямо, склавши руки в замок. Обоє всміхаються.

Я вважаю, що це взагалі один з найважливіших моментів, коли ти розумієш, що ти не один тут, і що ти не серед якихось чужих людей, а є люди, які реально можуть тобі допомогти. При чому, це скоріше навіть така психологічна підтримка, яка, як на мене, є більш важлива. І навіть саме розуміння, що ти можеш звернутися, вже дуже допомагає, дуже підтримує”.

Задля власної безпеки та безпеки дітей, Людмила Крамниста поки не планує повертатися до Києва.

Я будь-де знаходжуся в якомусь тонусі, я будь-де чекаю якоїсь небезпеки. Поки що я не знаю, як справитися з цими відчуттями. Тому що я розумію, що не дуже добрий для мого організму цей постійний викид кортизолу, і це може потім вилитися в якісь захворювання. Я поки ще ніде не відчуваю себе в безпеці”.

Зараз Людмила планує розпочати навчання у Польщі, задля збільшення шансів отримання роботи там.
А також хоче організувати тренування для українців та українок у Кракові зі скандинавської ходи.

Для мене потрібно весь час рухатися, весь час вчитися. Я просто розумію, що якщо стати на місце, то ти відкочуєшся назад. Тому, щоб не було деградації, потрібен розвиток”.

Людмила Крамниста