Фото 2. Надія Вороневська, 48 років, та Олександр Вороневський, 51 рік. Селфі усміхненого подружжя в сільському дворі, де бігає білий пес. Надія — блакитноока жінка з русявим зібраним у пучок волоссям. У неї кругле рум’яне обличчя, гладка шкіра, тонкі брови та вузькі губи. Ніс невеликий зі злегка опущеним кінчиком. Жінка вдягнена в білу сорочку без рукавів і має на голові широкий світло-рожевий обруч, а на шиї, мабуть, хрестик на чорному шнурку. Олександр — кругловидий чоловік із коротким темним волоссям, посрібленим сивиною. Він має зморшки на чолі та навколо зелених очей, зовнішні кутики яких ховаються під товстими повіками. У чоловіка широкі брови, великий ніс із горбинкою та вузькі губи. На ньому синя футболка, темно-синя спортивна кофта та чорна кепка.

Надія та Олександр Вороневські

Село Ювелійне -> Біберах

Надія Вороневська народилася 5 грудня 1974 року у селі Коробки Каховського району на Херсонщині. Її чоловік, Олександр Вороневський, народився 8 грудня 1971 року в селі Любимівка Каховського району на Херсонщині. Надія та Олександр виховують трьох синів: Дмитра, народженого 14 березня 1995 року, Нікіту, народженого 15 лютого 2008 року та Дениса — 4 серпня 2017 року. Дмитро та Нікіта мають інвалідність.

‍

До 24 лютого 2022 року сім’я Вороневських проживала в селі Ювілейне Олешківського району Херсонської області. Подружжя займалося агробізнесом.

“Ми мали стабільне, прекрасне, спокійне життя, в якому ми працювали, відпочивали, навчалися, гралися, ходили на всі гуртки, де тільки могли.  24 лютого все скінчилося. Все: і школи, і садочки, і робота, і бізнес”.

Фото 6. Дмитро Вороневський, 27 років. Чоловік сидить на вулиці на кріслі колісному. Він худий та високий, має довгасте обличчя та дуже вузькі плечі, одне з яких трохи вище за інше. У Дмитра великі сірі очі, дещо глибоко посаджені; широкі світлі брови, великий ніс із горбинкою та вузькі губи. Під білою кепкою видно коротке русяве волосся. На підборідді пробивається щетина. Чоловік у сірій сорочці поло, чорних штанах і кросівках. Він щось говорить, усміхаючись, і дивиться вгору та вбік.

“НАС ОКУПУВАЛИ”

23 лютого 2022 року, звечора, Олександр наготував сільськогосподарську продукцію, яку планував везти на ринок для продажу наступного дня. З самого ранку 24 лютого до нього подзвонив товариш і сказав, що почалася війна. Село Ювілейне окупували одразу — 24 лютого 2022 року.

На наших очах проходили війська. Проходили танки, машини, БТРи — все йшло через нас, через наше село. Самольоти, вертольоти… То ми все це побачили в той же день (24 лютого)... Нас не трогали, не чіпали. Ми тільки залишилися без світла і води в той же день на 2 тижні. 8 березня нам, на свято жінок, зробили подарунок — зробили світло… А так — було дуже важко, не знаючи ніякої інформації, не маючи зв’язку”.

Сім’я пробула в окупації майже 5 місяців. Перші два тижні ніхто з села не виїжджав. Першими таку спробу зробили саме Вороневські. Вони були змушені поїхати у Каховку за продуктами для сім’ї та ліками для старшого сина Дмитра. Ціни на продукти значно підвищились.

Хліб вже був 20 гривень. Одразу ж, через два тижні. До того він був 8 гривень. А в селі хліб коштував 25 гривень. Звідки такі гроші брати, якщо ми ще даже нічого не виростили?”.

Каховка стала сірою та моторошною.

Дуже страшно було. От знаєте, як порівняти Каховку, яка вона є і яка вона на той час була, то це було дуже так, жуткувато. Третя година дня, а людей на вулиці немає. Нічого немає. Транспорту немає. Наче вимерле місто”.

Почав діяти “чорний” ринок для купівлі-продажу готівки різних валют. Через певний час люди почали адаптовуватися до нової реальності. Частіше переміщалися по території області, дехто їздив у Крим на закупи, бо поставок товарів на окуповану територію Херсонщини не було. Незважаючи на це, Олександр та Надія призупинили свій агробізнес, бо реалізовувати товар стало неможливо.

“НАМ ХОВАТИСЯ НЕ БУЛО ДЕ”

Ближче до середини літа все частіше почали лунати заклики про евакуацію з окупованих територій від офіційних представників української влади. Окрім цього, родичі Вороневських почали наполягати щодо евакуації у більш безпечні місця.
У подружжя досі ще переважали сумніви щодо евакуації.

Надія: Ми думали, що налагодиться все. Олександр: Картошки насадили —  думали, хватить. Та і все. Потім у нас була вівчарка — друг у середнього сина. Собаці було 2 роки. Але харчування зменшилося, всі лікарі виїхали, і він захворів. Не стало вівчарки. Надія: Помер. Олександр: А до цього Нікіта сказав, що без свого друга ніде не поїде… Я кажу: “Синок, так і так, твій друг відпустив тебе”.

‍

Фото 5. Родина Вороневських позує в парку. Попереду сидить у колісному кріслі Дмитро. На ньому сорочка поло із широкими смугами темно-синього, білого та сіро-бежевого кольорів, темні штани та біла кепка. Праворуч нього, взявшись за підлокітник крісла, з усмішкою стоїть Денис. Він у смугастій біло-зеленій футболці та сірих шортах. Ліворуч од Дмитра — усміхнений Нікіта, що взявся однією рукою за передпліччя іншої, розслаблено опущеної уздовж тіла. Хлопець одягнений у жовто-сіру футболку та джинсові шорти. Позаду позують, приобійявшись, батьки. Олександр у чорній кепці, сорочці поло в тонку чорно-білу смужку та джинсах. Надія в сірій футболці, волосся зібране у високий пучок за світло-рожевим обручем. Ліворуч Олександра стоїть їхній племінник. Це високий білявий хлопець років п’ятнадцяти, який має радше кругле обличчя, сірі очі, густі брови, прямий ніс і вузькі губи. Він одягнений у джинси та світло-сіру кофту з логотипом NASA й малюнками глобусів, компасів, підзорних труб та іншого наукового приладдя. На руці чорна резинка-пружинка.

Після цього Надія та Олександр остаточно вирішили виїжджати разом з синами та племінником. Речей взяли мало, бо в машині місця не було.

Надія: По дві футболки взяли, по двоє штанів. Олександр: Знаєте, саме главне, що я забрав з дому подушечки із гусиного  пір’я, із качиного. Забрав подушечки… [легкий сміх]. І забрав бутель меду. Це саме главне… І я його довіз до Бібераху. От ми зараз їмо мед [сміх]. Надія: Наш український мед [легкий сміх]”.

12 липня 2022 року сім’я Вороневських виїхали своєю старенькою “Таврією” з окупованого села Ювілейне через Василівку (Запорізька область) до Запоріжжя.

Олександр: Під палючим сонцем було дуже тяжко… Температура до сорока доходила. Надія: Брезенти натягували на машину. Олександр: Ми сітки з собою брали, щоб хоча б чуть-чуть затінити. Надія: Дімі було важко сидячи весь час у машині. Важко йому було дуже. Олександр: Але він у нас терплячий”.

Там їх дуже тепло зустріли, допомогли з оформленням документів, нагодували й надали місце для ночівлі.

‍

Зранку 13 липня вони вирушили до Києва. Дорога тривала увесь день, тому усі пасажир(к)и дуже втомилися. У Києві, на залізничному вокзалі, їм дуже неохоче надали місце для ночівлі — невеликий диван, де спали діти та Надія, а Олександр залишився в машині.

‍

14 липня сім’я Вороневських виїхала з Києва до Львова. У Львові їх зустріли волонтер(к)и, які надали прихисток та їжу. Також волонтер(к)и допомогли знайти автобус до Перемишля. Сам цим людям Надія та Олександр залишили свою машину для користування потребуючим сім’ям.

‍

Наступного дня, 15 липня, родина виїхала до Перемишля. Одразу ж зупинилися у центрі для біженців у “Tesco”. У цьому центрі було багато волонтерів/-ок, які надавали різнопланову допомогу. Зокрема, у Перемишлі їм почали допомагати в обранні подальшого маршруту та пункту призначення.

‍

Надія та Олександр мали намір попрямувати до Чехії. Проте в центрі для біженців їм порекомендували їхати до Нідерландів.

‍

“МИ ПОЗНАЙОМИЛИСЬ

З БАГАТЬМА ЛЮДЬМИ,

ЯКІ ТІКАЮТЬ ВІД ВІЙНИ”

17 липня сімейство вирушило потягом до Ганновера, звідки необхідно було здійснити пересадку на інший потяг до Нідерландів. Проте у Ганновер поїзд прибув із запізненням, і вони залишилися у Німеччині.

Окрім цього, плани змінив ще й коронавірус — половина членів сім’ї захворіла, і їх відправили на карантин.

‍

Через два дні, 19 липня, їм вдалося перебратися до Мюнхена, де вони продовжували перебувати на карантині. Опісля цього, за розподілом, Олександра, Надію та хлопців відправили у табір для біженців в місті Зіндельфінген, що в Баден-Вюртембергу.

‍

‍

За кілька днів їх перенаправили до іншого табору біженців — у місто Зігмарінген. Там Вороневські прожили півтора місяця, познайомившися з людьми з різних куточків світу, яких спіткало одне й те ж саме горе — війна на рідній землі.

‍

15 вересня 2022 року сім’я переїхала в місто Біберах, де зараз знаходиться їхня нова оселя в модульному містечку. Їм виділили одну велику кімнату. Душ, туалет і кухня — загальні. Приміщення модульного містечка доступне для Дмитра, який користується кріслом колісним.

Наразі сім’я Вороневських перебуває на етапі оформлення документів у Німеччині. Вони очікують на мовні курси та розподіл дітей до навчальних закладів.

Фото 13. Селфі Надії та Олександра на людній європейської площі з охайними світлими будинками та ратушею. Подружжя усміхається й приобіймається. Надія, як завше, з пучком та у світло-рожевому обручі, а Олександр у чорній кепці. Обоє в темно-синіх куртках із капюшонами.

Ми набрались терпіння, та й будем, як ми з чоловіком кажемо, «пливти по течії». Куди ведуть — туди ідемо. Не напрошуємося, нічого не вимагаємо. Як буде, так і буде. Ми тікали від війни, тому ми думаємо, що нам ніхто нічого не повинен. Ми чекаємо на все, що буде”.

А найбільше сім’я чекає на перемогу України в російсько-українській війні, щоб повернутися до рідного дому.

Ми вже плануємо повертатися. Просто ми не зможемо тут. Ми не зможемо, і все. Хочемо додому. Навіть менший синочок наш каже: «Мама» [плач]... Так важко. Каже: «Мамо, я дуже плачу за домом українським» [плач]... Вони нас як приймуть — так приймуть. А додому хочеться, дуже хочеться. Старі батьки. Це рідна земля. Просто ми до цього часу думали, що живем погано. Ми жили саме найкраще”.

  • facebook
  • instagram