Олег Резанов народився 16 серпня 1989 року у місті Донецьк (Україна). Олег жив у різних містах України: Севастополі, Львові, Запорожжі. Мав три спроби здобути вищу освіту, але поки ще її не отримав. Чоловік працював у різних сферах: від громадського харчування, будівництва, торгівлі — до журналістики та перекладів. Має інвалідність унаслідок порушень слуху. До 24 лютого 2022 року Олег Резанов проживав у Запоріжжі. Займався громадською діяльністю за напрямком правозахисту людей з інвалідністю, представників/-ць ЛГБТ-спільноти.

ПОЧАТОК

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Для Олега російсько-українська війна розпочалася у 2014 році. Тоді він проживав у Севастополі в Криму, а його рідні — у Донецьку. Тому в лютому 2022 року він повторно переживав досвід війни.

Фото 2. Похмурий день. Посеред великої майже безлюдної площі стоїть «годинник закоханих» — прямокутна чорна стела на низькому п’єдесталі, що на кожній стіні вгорі має квадратний годинник. Пам’ятник увінчує невелика чорна куля. Із трьох боків від нього посаджені прямокутні газони з фігурно підстриженими кущами. Їхня зелень виділяється серед сірої плитки, що викладена ялинкою на всій площі. За «годинником закоханих» мерія — довга старовинна будівля молочного кольору. Вона має чотири поверхи, уздовж яких тягнуться пари однакових прямокутних вікон, та низький дах. Центральна частина мерії виступає. Передню частину її другого, третього та четвертого поверхів займає тераса з колонами. До цих колон прикріплений величезний український стяг. Сама ж тераса увінчана трикутним дахом, що на ньому майорить менший державний прапор.

Мені було дуже тривожно ще напередодні (24 лютого 2022 року)… Так сталося, що в мене вже був дуже схожий досвід у Криму (у 2014 році). Теж напружено, диверсії й ліміт второпати, що відбувається… Цього року я зрозумів, що знов це повторюється. Я дуже-дуже непокоївся. Я непокоївся дуже тривалий час”.

Протягом лютого атмосфера в Запоріжжі була напружена. Чоловік розумів, що, для власного спокою, потрібно шукати інше місце. Він почав пакувати речі для переїзду.

Я дуже добре пам’ятав 2014-ий рік, коли я виїжджав з Криму, коли в мене була просто купа, немислима купа речей. Частину з них я просто пер на собі, і це було дуже важко. І цього разу, я в останню мить дуже швидко все сортував, виніс на смітник старий одяг, якісь, на мій погляд, не дуже потрібні мені речі, які я зможу потім купити… Звісно, я мусив знову позбутися моїх книжок. Я дуже люблю книжки. Попри те, що я вже багато років не маю власного простору, помешкання, та все одно я їх накопичував. Вони розкидані по всій Україні [посмішка]. Я їх запакував, і надіслав «Укрпоштою» вранці 23 лютого до Івано-Франківська, до друзів. Я вирішив продати частину своїх книжок через свою сторінку в соцмережі. А для себе я взяв книжки польською мовою, оскільки я був налаштований вдосконалювати свою польську. Як людина яка недочуває, я дуже багато зусиль і часу приділив тому, аби працювати зі своєю мовою, зокрема усною мовою, це дуже важливий пункт для мене. Я взяв книжку Ольги Токарчук і книжку трансгендерного дослідника, активіста і письменника, філософа іспанського походження, який живе, якщо я не помиляюся, у Франції”.

23 лютого 2022 року Олег виїхав потягом із Запоріжжя до Львова, аби забрати документи з останнього університету, де він навчався. Він розглядав можливість переїзду до Польщі на запрошення друзів. Зранку 24 лютого Олег Резанов прокинувся у поїзді від повідомлення мами про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Увесь потяг вже обговорював те, що відбувається. Моя сусідка по купе, яка їхала із Запорізької області на захід, мені сказала, що обстрілюють все, що на лівому березі Дніпра. Пролунало це достатньо апокаліптично. І, з одного боку, я розумів, що це вже відбувалося, а з іншого боку, я ще абсолютно не уявляв, як все буде далі”.

Приїхавши по обіді до Львова, Олег вже не зміг забрати документи з університету. Як і не міг зрозуміти, чи варто йому затримуватись і чекати документів, чи все ж треба кудись їхати. Олег вирішив шукати допомогу в друзів зі Львова та Івано-Франківська.

ПОШУК БЕЗПЕЧНОГО МІСЦЯ

Спочатку він зупинився у друга у Львові. Та вже вночі, з 24 на 25 лютого, поїхав до друзів у Івано-Франківськ. Над ранок Олегу вдалося доїхати до міста. Він опинився в Івано-Франківську вперше. Місто здалося безлюдним та не надто приємним. Івано-Франківськ видався схожим на окупований Донецьк.

Франківськ мені асоціювався з Донецьком під час війни. Після 2014 року, я тричі їздив до Донецька, оскільки там залишилися бабуся і дідусь, які мене виховували і які за жодних обставин не поїхали б з міста… От, і коли я потрапив у франківську квартиру, то, умовно, перебував у безпеці. Але було заборонено вмикати світло, і ці всі речі. І виникає таке гнітюче відчуття, ніби весь світ, безпечний світ, стискається до меж ось цього квартирного простору”.

Роздумуючи з друзями, що робити далі та де знайти безпечне місце під час війни, Олег Резанов отримує повідомлення від свого товариша із Запоріжжя, у якого він мешкав два роки. Товариш із мамою та двома собаками наважилися евакуюватися до Львова. Вночі з 25 на 26 лютого Олег відправляється потягом знову до Львова.

Прибувши до Львова зранку 26 лютого, ще до завершення комендантської години, чоловік пішов гуляти містом.

Фото 7. Біля ніг у джинсах сидить чорний лабрадор із білою грудкою та лапками. На ньому втеплена яскраво-жовта курточка та нашийник із поводком. Пес уважно зазирає в очі фотографа.

Коли я сновигав Львовом, то розумів, що десь на тлі щось дивно звучить. А потім я просто продовжував іти вулицею, і вирішив перевірити телефон, подивитися листування з моїми друзями, спільну балачку. І друзі написали: «Львів, повітряна тривога!» — чи щось таке. І я зненацька зрозумів, що цей звук десь на тлі — це, виявляється, повітряна тривога [посмішка]. Я на той час абсолютно не розумів, що робити за цих обставин. Я просто стояв на вулиці, довкола були якісь люди, але вони всі йшли у своїх справах. І тоді стався такий чарівний епізод: я стояв на такій малій вуличці у старому місті, і раптом брама навпроти мене прочиняється, з’являється якийсь дядечко, дивиться на мене і питає: «А шо ви тут стоїте? Ходім до нашої пивниці!» [сміх]”.

О 10.30 Олег зустрів свого товариша з мамою та тваринами на залізничному вокзалі. Тоді ж вони спробували потрапити у поїзд до Перемишля.

Це була одна з наймоторошніших сцен цієї всієї пригоди, бо це відбувалося насправді жахливо. І попри те що у такий спосіб, нібито, евакуюють жінок і дітей, ні першим, ані другим я б не побажав потрапляти до того скаженого натовпу, який атакує цю електричку і пробивається крізь обмеження, створені поліцією. В моєму випадку все було так, що мої друзі від початку зрозуміли, що з собакою туди пхатися не варто — це просто неможливо і вбивчо для тварини. А я стояв у натовпі, і була така ілюзія, ніби я міг би потрапити. Але я не зміг, бо мене відштовхувала поліція. Зовнішньо я скидаюся на чоловіка без жодної наочної інвалідності. Відповідно, поліція на мене кричала і штовхала у груди, тому я не міг потрапити до тієї електрички. Це було трохи… Навіть не трохи, це було жахливо [посмішка]. Це було жахливо, бо тебе відштовхують, а ти не маєш куди подітися, бо позаду теж натовп, який тисне. Зрештою, я ледь-ледь-ледь звідти врятувався, якимось способом. І ми почали шукати інші варіанти”.

Після невдалої спроби потрапити в потяг, Олег зрозумів, що рятування через українсько-польський кордон є надто популярним. Він із другом вирішили їхати до Ужгорода, і спробувати перетнути кордон там.

Олег написав пост у групі “Подорожі Україною з собаками” в соціальній мережі, із проханням допомогти евакуюватися зі Львова до Ужгорода, додавши фото собак. Одразу знайшлися люди з Києва, які погодилися їх везти.

ПЕРЕТИН КОРДОНУ

Переночувавши у знайомої, наступного дня, 27 лютого, Олег та його друг з рідними відправилися автівкою зі Львова до Ужгорода.

Одразу після прибуття, Олег пішов на перехід на українсько-словацькому кордоні в Ужгороді. При собі він мав усі документи про інвалідність та копію “білого” військового квитка, де було зазначено, що “обліку не підлягає, не військовозобов’язаний”.

Фото 4. На аркуші паперу видно частину чорно-білого фото Олега та затверджений печатками напис: «Військово-лікарською комісією Центрально-міського ОРВК м. Донецька “24” лютого 2006 року визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку за статтею 36 “а” гр. 1 наказу Міністерства оборони України № 207 1999 року. Повторному огляду не підлягає».

Цей військовий квиток було зроблено ще в Донецьку у 2006 році, коли я мав 17-18 років. Нас просто усією школою водили до військкомату, аби відбувати медкомісію і зробити ці всі документи. А чому в мене була копія цього квитка? Бо 2017 року, коли я жив у Львові, мене влітку, просто посеред вулиці, трохи побили та пограбували. І в мене тоді вкрали всі документи, зокрема той старий військовий квиток. І, на жаль, в мене не було оригіналу”.

Друзів Олега прикордонники пропустили, а Олега — ні. Сказали, що наявних документів недостатньо, та порадили пройти ще одну комісію в ужгородському військкоматі.

Олег залишився на ночівлю в бані, на сусідній вулиці з контрольно-пропускним прикордонним пунктом. Зранку 28 лютого чоловік рушив до військкомату.

ФОТО 8 - Вечеря, фото для мами, Ужгород, 27 лютого 2022 року.

Я мусив знову відбути медкомісію. Але та медкомісія написала у висновку те саме, що було в моєму старому “білому” військовому квитку. Та сама стаття, той самий пункт, і той самий висновок, що «непридатний, з виключенням з військового обліку». Але, разом із цією довідкою від медкомісії, вони написали ще одну довідку, в якій було таке парадоксальне формулювання, що я маю відстрочку під час мобілізації. Тобто в одному папері написано, що мене виключено з військового обліку, що я непридатний, а в іншому вже написано, що я маю відстрочку від мобілізації”.

Переночувавши ще одну ніч у бані, зранку 1 березня Олег Резанов знову попрямував на українсько-словацький кордон. На пішому переході “Ужгород - Вишнє Нємецьке” черг не було, та Олега з наявними документами вже пропустили.

Я, як людина з невидимою інвалідністю, маю дуже підозрілий вигляд: коли розмовляю, коли реагую на звуки, коли я в жоден спосіб не скидаюся на людину з інвалідністю. І під час ось цих всіх подій з перетином кордону, я не користувався слуховим апаратом. Відповідно, я майже нічого не чув: у військкоматі, на кордоні, під час цього всього. Я намагався не розмовляти. Комунікувати суто у письмовому вигляді, і ніяк не показувати, що я можу комунікувати”.

СЛОВАЧЧИНА

На словацькій стороні українських біженців та біженок зустрічали волонтер(к)и, які годували людей, роздавали сім-картки місцевих операторів, допомагали купувати квитки на громадський транспорт. Олег планував потрапити до своїх друзів у Гданськ (Польща). З кордону він поїхав автобусом до міста Кошице, що у Словаччині.

Фото 9. На фото хмарне блакитне небо та частина скляної будівлі, на даху якої польські металеві літери утворюють назву Кошице. Під написом — стіна у вигляді гармошки з блакитно-зелених вікон. За написом — декоративна надбудова у формі паперового кораблика.

Там він придбав резервацію на потяги за сім євро. Маршрут до Гданська включав чотири пересадки: Кошице (Словаччина) - Жиліна (Словаччина) - Богумін (Чехія) - Катовіце (Польща). У Катовіце Олег провів ніч з 1 на 2 березня. Та о 4-ій ранку 2 березня вирушив потягом до Варшави.

Фото 10. На гранітній стіні вокзалу — віконечко з написом «Інформація для туристів», а під ним велика біла панель із пластику, на якій зображена блакитно-жовто карта України. У ній написи українською та польською: «Катовіце для України».

ПОЛЬЩА

У Варшаві його зустріли друзі, які прихистили його на одну ніч.

“У Варшаві я, нарешті, зміг, здається, за три чи чотири дні, помитися й поспати. І у Варшаві, щойно я трохи оговтався і поспав, одразу написав такий розлогий докладний допис-публікацію для соцмережі про те, як я перетинав кордон, маючи позначку «Ч» у паспорті та інвалідність. Мене дуже обурювала на той час ця вся ситуація, коли не було жодної докладної інформації, коли все було дуже суперечливо. Взагалі це все було жахливо”.

3 березня Олег Резанов виїхав з Варшави до друзів у Гданськ. Вони зустріли його дуже тепло, підготували для нього окрему кімнату. Навіть записали Олега на консультацію до спеціалістки Центру слухопротезування та почали збір коштів на спеціальну систему для покращення його слуху. Завдяки залученню різних ресурсів, цю систему вдалося придбати.

Після цього, чоловік вирішив, що потрібно змінювати місце перебування.

Коли ми таки зібрали кошти на апарат, я вже був впевнений, що я хочу їхати далі. Зокрема, через те, що в мене є диплом міжнародного зразка про знання французької мови.
І, теоретично, цей диплом дає мені можливість навчатися у франкомовному світі.
У Польщі я не мав нічого такого. Я багато разів пояснював своїм друзям, що попри те, що я з ними ніби так невимушено балакаю (а людей ще треба переконувати, що я можу дуже добре вдавати людину, для якої усне спілкування не є жодною проблемою), але насправді для мене це пов’язано з величезною працею, яку ніхто не бачить, яку мені ніхто не оплачує і яку я мушу виконувати. І я пояснював, що з польською мовою мені довелося дуже-дуже-дуже-дуже багато попрацювати, аби почуватися впевнено. І я вирішив через, знову ж таки, друзів моїх друзів спробувати знайти щось у франкомовному світі… Мені порадили добру альтернативу — це Швейцарія. У Швейцарії є франкомовна частина, в якій є університети, яка дуже розвинена”.

ШВЕЙЦАРІЯ

Олег Резанов знайшов змогу евакуюватися до Швейцарії разом зі швейцарською гуманітарною місією, яка поверталася з України.

‍

Для цього йому потрібно було дістатися Перемишля. Він вирушив туди 28 квітня. Там чоловік спав три ночі на надувному матраці у приміщенні з волонтер(к)ами, які працювали в центрі для українських біженців.

Фото 13. Сонячний день. Уздовж газону тягнеться пішохідна доріжка, облицьована сірою плиткою. На ній, сперті на бордюр, стоять дві дорожні сумки: зелена й трохи менша синя.

1 травня по обіді, Олег виїхав автобусом разом зі Швейцарською гуманітарною місією з Перемишля. Ніч з 1 на 2 травня вони провели у Брно (Чехія).

‍

Надвечір 2 Травня Олег Резанов прибув до Женеви. Він проживає у приймаючої сім’ї.

Фото 15. Біля п’ятиповерхового сіро-жовтого будинку стоїть залитий дощем дороговказ, на якому висить аркуш із зображенням прапора України. Під прапором — написи українською та англійською: «Центр проживання Будрі». Стрілка показує праворуч, у бік асфальтованої дороги поміж зеленими газонами.

Олегу вдалося оформити всі документи у Швейцарії. Також з вересня він прагне вдатися до четвертої спроби здобути вищу освіту . Він записався на спеціальну програму для біженців/-ок у Женевському університеті, яка передбачає мовні курси та супровід усіх охочих навчатися.

Проте для Олега хвилюючим питанням залишається доля його рідних в окупованому Донецьку та друзів, які залишилися в Україні.

Фото 16. До вікна, за яким сонячна зелена вулиця, приставлено білий стіл із блокнотами та ноутбуком. Перед його екраном сидить координаторка проекту Ганна, білява жінка в окулярах і з каре. На ній чорна квітчаста сорочка, два срібні ланцюжки та наручний годинник. Ганна розмовляє в «Зумі» з Олегом, який сидить за столом у світлій кімнаті й замислено дивиться вбік. На ньому картата синьо-біла сорочка й великі білі навушники.

Мені бракує усвідомлення, що мої друзі та мої близькі люди у безпеці. Цього мені найбільше бракує. Коли завжди маєш в голові ось це тло, що може статися щось жахливе, коли є ось цей страх перед читанням нового повідомлення, про яке життя це
сповіщення — це, звісно,... жахливий досвід. Це очікування найжахливішого”.

Олег Резанов