Олена Вінсент, 29 травня, Львів.

Олена вінсент

херсон -> крим

Олена Вінсент народилася 16 червня 1987 року в місті Сімферополь (Крим). Займається громадською та правозахисною діяльністю. Має психосоціальну інвалідність. До 24 лютого 2022 року Олена Вінсент жила у Херсоні. На той момент вона перебувала в 10-му відділенні інтенсивної медикаментозної терапії для жінок Херсонської обласної психіатричної лікарні.

24 лютого у нас день почався, як завжди. Ми поснідали. Після сніданку дівчата, які ходили за обідом, сказали, що їм кухарі по секрету сказали, що почалася війна. Тобто персонал нам нічого не повідомив. Нам повідомили дівчата, які випадково дізналися…
А далі прийшли лікарі. Вони нам теж нічого не сказали. І десь аж тільки близько десятої години дня, нам повідомили, що почалася війна. Лікар сказав, що нам на десять хвилин дадуть телефони, і ми маємо терміново повідомити родичів, щоб вони нас забирали. А мене ніхто не міг забрати. Тому я залишилась там. Я просто проговорила десять хвилин з мамою, і все”.

ПОЧАТОК

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Російсько-українська війна для Олени розпочалася навесні 2014 року — після окупації Криму Російською Федерацією. Олена Вінсент стала внутрішньо переміщеною особою. Вона почала займатися громадською та правозахисною діяльністю, орієнтованою на внутрішньо-переміщених жінок.

‍

Понад п’ять років Олена жила у Львові, а пізніше — у Херсоні.

‍

Саме там, перебуваючи у Херсонській обласній психіатричній лікарні, Олена прокинулася 24 лютого 2022 року. У пацієнток лікарні не було доступу до інформації. Певні новини про воєнні події вони могли дізнатися від допоміжного персоналу лікарні.

Нам взагалі, жодного разу, ніхто не намагався нас заспокоїти чи надати нам якусь інформацію. Нам взагалі просто заборонили дивитись новини і спілкуватись про новини, взагалі про це. Тобто ми нічого не знали. Ми тільки могли на обході у лікаря, який десь витрачає півтори хвилинки на пацієнтку, запитати, чи ще український прапор над Херсоном, чи ні. Це все, що ми знали фактично”.

Фото 2. Селфі Олени знизу. Жінка без макіяжу, в темно-фіолетовій кофті з капюшоном і світло-зелених провідних навушниках. Вона дивиться в екран із нейтральним обличчям. Позаду стіни, обшиті дерев’яними або «під дерево» панелями, та стеля з білих пластикових квадратів у чорну цятку.

Приміщення лікарні знаходиться за 5 км від Чорнобаївки, навколо якої йшли постійні обстріли.

Через те, що лікарня знаходиться за п’ять кілометрів від Чорнобаївки, то все, що пролітало з Чорнобаївки, летіло повз нас. Один снаряд прилетів в наш харчоблок. У нас постійно вимикалась електрика, а водопостачання теж зав’язане на електриці, тому ми не мали ні електрики, ні води, ні гарячого харчування. Коли починався обстріл, нас вели в коридор. Ми мали сидіти в коридорі. І тільки під ранок нас заводили до палат. Тому що лікарня не має укриття. Лікарня має підвал для картоплі, який вони спочатку взагалі не розглядали як укриття. Але десь на десятий день, коли все продовжувалось, вони сказали, що підемо туди. Але ми туди жодного разу не ходили”.

Ці майже три тижні в лікарні Олена Вінсент згадує, як одноманітні та голодні.

Всі дні були дуже схожі один на одного. У нас дуже-дуже погане було харчування. Ми постійно були голодні, бо передачки не було кому передавати, бо не можна було дістатись до лікарні, магазини не працювали… Якщо вони якось дотримувалися норм, то з початку війни… Тобто з харчування немає ні овочів, ні фруктів, ні м’яса. Тільки каша і макарони. Все, більше нічого немає з харчування. І це, якщо такий особистий момент, перед восьмим березням, я згадую, як я просто плакала від голоду, бо я просто хотіла їсти, і нам не було, шо їсти”.

Фото 5. На пофарбованій зеленим стіні висить синя дошка з написом «Смачного Вам!» До дошки прикріплений аркуш паперу, на якому від руки написано: «21.02.2022. Сніданок: каша пшенична, чай, хліб. Обід: борщ, горохове пюре, чай, хліб. Вечеря: каша вівсяна, чай, хліб».

ЖИТТЯ ПІД ОКУПАЦІЄЮ

11 чи 12 березня 2022 року Олена виїхала з лікарні попутним транспортом. На той момент з села Степанівка, де знаходиться лікарня, до Херсона вже не їздив громадський транспорт.

‍

13 березня 2022 року Олена взяла участь у мітингу “Херсон — це Україна”.

На одному мітингу російські військові стріляли в повітря, коли ми просто… Коли просто в нас була мирна хода. Вони під’їхали на БТРі,
і почали стріляти в повітря”.

Фото 9. Мітингувальники тримають довжелезний український стяг, стоячи обабіч нього. Усі дивляться в один бік. Багато хто всміхається.

У цей час в Херсоні було неможливо придбати продукти, зняти готівку чи знайти інші необхідні речі.

“У місті майже нічого не працювало. Було дуже складно взагалі знайти якусь їжу, взагалі якісь продукти. Не працювали банкомати. Тому обналічити гроші можна було тільки через посередників із відсотком. Взагалі було важко знайти якусь їжу. Зараз ціни високі, але з їжі майже все є. Але тоді так не було, в перший тиждень. Тоді ще транспорт не їздив по місту”.

Після тижня перебування в Херсоні, жінка поїхала до своєї мами в Крим на три тижні. Шлях, який долала Олена, був довгий та небезпечний.

Фото 8. Біля дороги купчаться люди в куртках і шапках. Ті, хто стоять у першому ряді, тримають довжелезний український стяг. Позаду в інших іще прапори, малюнки та плакати з гаслом «Херсон — це Україна».

Тоді ще не можна було заїжджати в місто взагалі. Був блокпост в Антонівці. Я мала дістатись на таксі до Антонівки, і звідси, вже з поста, їхала мікроавтобусом до Криму. Це дуже дорого коштувало. Таксі по місту тоді обійшлося мені в двісті вісімдесят гривень, бо взагалі не було машин, не було бензину… Потім ми сіли на автобус, і до Криму їхали автобусом. Там було десь п’ятнадцять блокпостів. Нас постійно зупиняли, перевіряли документи… На кожному блокпості стоять люди зі зброєю, і ти ніколи не знаєш, чи ти їм сподобався, чи ти їм не сподобався, і що буде відбуватись… На кордоні з Кримом, тоді ще нічого не було налагоджено, ми його проходили пішки, але за автомобільним напрямком…”.

Опісля перебування та відновлення вдома, вона, на початку квітня, знову повернулася, приблизно на два тижні, до Херсона для оформлення інвалідності. Шлях із Криму виявився ще складнішим. Під час проходження кордону, прикордонники відправили Олену Вінсент на допит до працівників ФСБ, тож вона не встигла на свій автобус, також їй заблокували банківську картку.

Ця поїздка вже не була проста, тому що на кордоні я чимось не сподобалася прикордонниці. І вона мене відправила на фільтрацію до ФСБ-шників… Дві з половиною години я відстояла в черзі. Те, шо я маю інвалідність, нікого не хвилювало. Я просто мала стояти в черзі. Зі мною були тільки чоловіки. Я була одна жінка, яка чимось не сподобалась. Потім я мала бесіду з двома сатрудніками ФСБ. Це десь зайняло двадцять-тридцять хвилин. Вони повністю перевіряли мій телефон… Питали по контактах, по групах, все таке. Зрозуміло, що питали про Україну. Але вони знайшли якийсь контакт, який стосується ЛГБТ, і стали питати, як я відношусь до ЛГБТ і все таке. Чи ходжу я на прайди, чи я спілкуюсь зі своїми ЛГБТ-друзями… Мене відпустили. Коли я вийшла, то побачила, що мій автобус мене не став чекати, він просто поїхав. Я залишилася в полі одна. Російська військова техніка їздить туда-сюда, а я стою в полі одна”.

Олена змогла подолати перешкоди, з якими вона зіткнулася. Проте оформити інвалідність їй не вдалося, бо державні структури вже не працювали. Жінка отримала пораду їхати задля цього на неокуповану територію. Перша спроба виїзду відбулася 25 квітня. Вона переміщувалася 12 годин по Херсонській області, пройшовши більше 70-ти блокпостів. Але Олену так і не випустили. Вона була змушена повернутися в Херсон.

‍

Тому наприкінці квітня Олена знову поїхала в Крим. Близько трьох з половиною годин вона перебувала у черзі через велику кількість людей, які рятувалися від російсько-української війни, виїжджаючи по так званому “великому колу Європи” — через Крим до країн Балтики чи Грузії, а потім — далі.

Фото 14. У зеленій траві лежить вінок із жовтих хризантем і ніжно-фіолетових фіалок.

ВИЇЗД З ОКУПОВАНОЇ ТЕРИТОРІЇ

На початку травня Олені Вінсент написав знайомий, що планував 12 травня виїжджати з Херсона на неокуповану територію. Тому 11 травня Олена виїхала з Криму до Херсона. А вже 12 травня вони зі знайомим розпочали евакуацію з Херсона. Олена взяла з собою валізку для ручного багажу з легкими весняними речами. Точного пункту призначення у них не було.

Ми проїжджали п’ятдесят блокпостів. Ми стояли в полі. Ми приїхали о десятій годині до останнього блокпоста. Нас не випускали. Ми простояли до п’ятої вечора у полі. Переді мною стояла машина з людиною, яка використовує крісло колісне. Там стояли люди з маленькими дітьми… Але ці люди, з якими я їхала, вони сказали одразу: “У нас двадцять літрів води і їжі на п’ять днів. Якщо що, будемо ночувати в полі, бо ми назад не повернемось”. Мені дуже сподобалась ця позиція, що назад ми не повертаємось”.

Дорога була виснажлива та небезпечна.

Коли ми їхали в колоні на Кривий Ріг з Херсона, частина узбіччя була замінована. Двічі було, що машини підірвались, які з’їжджали на узбіччя. Ти не можеш піти в туалет просто за дерево, тому що там може бути заміновано. Ти маєш іти просто біля машини, коли стоїть там колона
з п’ятиста машин”.

Вони планували їхати до Кропивницького, Кривого Рогу чи Одеси. Майже перед роздоріжжям, вони вирішили їхати до Кривого Рогу, щоб встигнути до комендантської години.

Олена Вінсент, Херсонська обласна психіатрична лікарня, 24 лютого - 8 березня 2022 року, с. Степанівка, Херсонська область.

Перетнувши блокпости з російськими військовими та “сіру” зону, Олена відчула радість та тепло зустрічі з українськими захисниками та захисницями.

Ми виїхали з останнього посту, проїхали так звану “сіру зону” — там, де ідуть обстріли — приїхали до першого контрольованого поста, і це було так зворушливо, коли ми побачили українських військових. Усі стали виходити з машин, стали обніматись з військовими, стали жати їм руки (сміється). Всі махають, діти махають, просто всі вітаються один з одним. Військові нам теж махають. Тобто це було дуже так, мило. І так було, напевно, перших п’ять–сім постів. Поки в людей ще були сили вітатись та обніматись (сміється)”.

Вже вночі, з 12 на 13 травня, Олена Вінсент зі знайомим прибули до Кривого Рогу, в пункт для евакуйованих осіб. Там їх напоїли та нагодували. Проте з поселенням допомогти не змогли, оскільки всі місця були вже зайняті, через наплив людей у той день. Зовсім випадково, через відмову інших, з’явилися вільні місця в ліцеї, де й поселилася Олена.Поснідавши та пообідавши в ліцеї, Олена Вінсент зібралася на автобус, який підвозив людей на евакуаційний потяг до Львова.

У поїзді в купе зі мною їхали ще дві людини, таких самих переселенців. І одна жінка, яка не переселенка, вона з Кривого Рогу — і треба було бачити очі тієї жінки, яка вона була шокована тим, що ми розповідаємо, як ми їхали, як ми добиралися. Ми ж на емоціях все це розповідаємо. Зі мною в купе їхала жіночка, яка їхала з кішкою. Кішці вісімнадцять років, і це була її п’ята спроба виїхати…”.

“МИРНЕ” ЖИТТЯ

Після 20-годинної поїздки 14 травня Олена прибула до Львова. Поселившись у шелтері від ЛГБТ-організації, жінка почала оформлювати собі інвалідність. Вперше за кілька місяців, вона побачила мирне життя.

Вперше я побачила мирне життя (у Львові), що люди гуляють по вулиці. Це прямо якось дивно. Купа людей гуляють по вулиці. По-друге, я побачила супермаркети. Супермаркети в Херсоні не працюють з початку війни. В Криму, там, де живе моя мама, там є супермаркети. Але це дуже маленьке місто, там зовсім не так. Найперше я собі купила рошенівський шоколад, і з'їла його просто одразу (сміється). Потім, я досі не вірю, що можна просто прийти в аптеку, і купити те, що потрібно. Бо в Херсоні це взагалі неможливо купити. Аптеки не працюють. Через волонтерів я замовляла… І ще я була дуже здивована, така жіноча річ, що тут можна просто піти і купити прокладки та інші засоби гігієни. Бо у Херсоні це дуже складно. Вони не продаються в магазинах. Це десь можна з рук купити втричі дорожче”.

Фото 17. Селфі Олени на сонячній вулиці коло будинку з українським прапором. Жінка знову в яскраво-червоній помаді й сережці-каффі. На ній чорна футболка, джинсова куртка та сонцезахисні темно-рожеві окуляри. Олена всміхається.

Також після п’яти років проживання у місті, Львів — знайомий для Олени, де вона має багато друзів та знайомих.При оформленні інвалідності, Олена Вінсент зіткнулася з низкою складнощів та відмовою в реєстрації її документів. Врешті, за допомогою правозахисних організацій, їй вдалося отримати нарахування згідно з висновком медико-соціальної експертної комісії (МСЕК).

Фото 22. Фото на тлі білої стіни. Олена стоїть у вузькій ніжно-рожевій сукні без бретелей, із усмішкою дивлячись униз і тримаючи на плечах білу кішку.

Це все зайняло певний час, тому Олена повернулася в Крим майже через два місяці—
‍17 липня. Спочатку, 12 липня, Олена виїхала зі Львова до Запоріжжя. А потім, 17 липня —
‍із Запоріжжя в Крим.

Перевізники мені зателефонували і сказали: «Ви завтра їдете», — коли на вулиці вже було темно… Кожного дня із Запоріжжя формується чотири колони. Виїзд починається з десятої ранку… Виїзд реєструє, по-перше, поліція, а по-друге, СБУ. Вони фотографують документи, фотографують людину, фотографують машину і дають дозвіл на виїзд. Тобто воно займає півтори хвилини на людину. Питають: «Звідки, куди їдете?» — і все, це все. Ми виїхали об одинадцятій ранку, тому що були у другій колоні, чекали поки колона сформується. Виїхали об одинадцятій ранку, проїхали всі українські пости. На постах тільки документи перевіряють, а на останньому посту звіряють кількість людей, яка виїхала із Запоріжжя в цій машині, і кількість людей, яка приїхала на блокпост у машині. Цю всю дорогу нас супроводжує машина поліції. Потім машина міняється на другу машину поліції, і вона вивозить колону в сіру зону. Там покидає колону, повертається назад, і далі люди вже їдуть самі. Коли залишаємо останній українській блокпост, зв’язок зникає, інтернет зникає, все зникає — і далі всі самі по собі. І колона роз’їжджається: хто швидше, хто повільніше, хто як їде… Для нас таким шоком було, коли ми побачили знак «Міни» і коли побачили самі міни, які стоять на дорозі. Люди взагалі не мають таке бачити. Просто міни, які стоять на дорозі, які треба об’їжджати… Потім починаються «орківські» пости за цими мінами. На першому пості — перевіряють речі… Я в цей раз вже була навчена. Я вирішила, що треба бути максимально гетеронормативною жінкою, щоб до мене не чіплялися. Я наділа платтячко, я одягла прикраси. І коли ти стоїш, така дівчина в платтячку, зі своїм чемоданчиком, ніхто до тебе особливо не чіпляється… Насправді вони на в’їзді на окуповану територію не дуже чіпляються. Вони чіпляються на виїзді”.

Проїжджаючи окуповану територію, Олені довелося минути понад сорок російських блокпостів. Вже перетнувши кордон у Криму, Олена Вінсент зустрілася з мамою, яка забрала її на авто.

ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО ЖИВЕШ

ПРОСТО В ТРЕТІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Для себе жінка сформувала стратегію, коли потрібно евакуйовуватися, із чим та з ким саме. Їй важливо евакуйовуватися з мамою та домашніми улюбленцями, прихопити з собою більше пального, манікюрні інструменти для надання послуг та мінімум одягу. Протягом липня-серпня у Криму відчувалася напруга. Був інтенсивний рух військової техніки, вибухи та загальні панічні настрої.

Фото 24. Захід сонця на кам’янистому березі моря. Олена у фіолетовій футболці та легких коротких штанах того самого кольору сидить на білому табуреті, дивлячись убік. На її короткому волоссі тепер є строкаті пасми: фіолетові, сині, рожеві, зелені й червоні. Жінка босоніж, нігті на руках і ногах нафарбовані темним лаком. На лівій нозі кольорове татуювання, та малюнок важко розібрати.

Проте Олені дуже важливо перебувати поряд із мамою у своїй домівці, на своїй землі. Жінка надіється на швидку деокупацію Криму, у неї вже є плани щодо своєї діяльності на півострові після перемоги України у війні.

Фото 27. Усміхнена Олена в білій вишиванці, чорних шортах і вінку стоїть по щиколотку в морі. Правою рукою вона здіймає український стяг, який розгойдується від вітру. Сонце, що заходить, осяює жінку та прапор.

Я дуже сподіваюсь на деокупацію Криму, тому що я хочу жити у себе вдома. В мене дім, в мене сад, в мене велика дільниця, в мене тварини. Я просто хочу жити у себе вдома, в українському Криму. І займатись, по-перше, громадською діяльністю, а по-друге, зеленим туризмом”.

  • facebook
  • instagram