Фото 1. Ольга Бабіцька, 36 років. Селфі в парку на тлі чудернацької строкатої башти з маленькими напівкруглими прибудовами й дахом у вигляді повітряної кулі. Ольга — струнка жінка з пишним кучерями, які мають рудий відтінок. Волосся зав’язане у високий хвіст. У жінки радше кругле обличчя, дещо глибоко посаджені сірі мигдалевидні очі та неширокі густі брови з плавним вигином. Також Ольга має ніс із горбинкою й повні губи. На ній чорна майка з написом англійською «Спробуй бути», що повторюється багато разів і, можливо, продовжується за кадром. На шиї в жінки золотий ланцюжок, а на лівому плечі — маленьке тату.

Ольга Бабіцька

Червоноград -> Зааль-на-Дунаї

Ольга Бабіцька народилася 29 жовтня 1986 року в місті Нікополь на Дніпровщині. У 18 років Ольга отримала травму хребта, і відтоді користується кріслом колісним. Жінка стала менторкою з прийняття інвалідності для дітей і дорослих. Вона співпрацювала з громадською організацією “Аква” у Нікополі. Також була приватною підприємицею у сфері торгівлі. До 24 лютого 2022 року Ольга Бабіцька проживала з чоловіком Сергієм у місті Червоноград на Львівщині.

ПОЧАТОК РОСІЙСЬКО-

УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Ольга і її чоловік мали запальні процеси через рани, які в них утворилися внаслідок використання крісел колісних. Зранку 24 лютого, вони терміново потребували лікаря.

Я зателефонувала у швидку, а вони кажуть: «Нема нікого. Лікарі на війні». Просто страшне, що робилося. Мені дали поради по телефону. І я зрозуміла, що то все. Якщо буде ще гірше, то мені взагалі ніхто не допоможе”.

Ольга порадилася з чоловіком, і вони вирішили, що потрібно рятувати своє здоров’я,
а в перспективі — життя.

ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ

3 березня Ольга з Сергієм виїхали з Червонограда в напрямку Польщі.

От так вирушили: два візки, дві маленькі сумки, які можна поставити собі на коліна. Ми не мали змогу взяти речі в руки. Ми мали змогу поставити речі на візок чи на коліна. І тому й сумки були такого розміру — розміру наших колін [посмішка]. Також було кілька рюкзачків ззаду з документами, лікарняними, паспортами, памперсами, катетерами, сечо-пакетами, вологими серветками, ліками, бинтами, пластирами, мазями, антисептиками для обробки ран. Та й так поїхали. Дуже було страшно. Взагалі невідомо куди, що, як це буде”.

Фото 2. Кімната з паркетом і світлими стінами. У куті стоять три прапори заввишки з людину: Євросоюзу, Німеччини й біло-зелений Саксонії. Перед стягами позують Ольга та її чоловік Сергій на кріслах колісних, а також шатен у діловому костюмі, що присів поряд. Ольга в чорному гольфі, чорних штанах і чорних кросівках із білими шнурками. Її волосся зав’язане у хвіст, на довгих нігтях зелений лак. Жінка всміхається, поклавши руку на коліно Сергія. Це повний чоловік із чорним зачесаним набік волоссям і карими очима. Він має вуса у формі напівкола та недовгу, проте густу бороду. На Сергієві зелена кофта, чорні штани та коричневі кросівки. Він щось говорить, дивлячись у камеру. Ліворуч сидить навпочіпки та спершись на одне коліно всміхнений чоловік років тридцяти. У нього густе каштанове волосся, світлі очі та рум’яні щоки. Чоловік одягнений у білу сорочку з синьою краваткою, чорні штани та туфлі й синю куртку.

Подружжя не мало конкретного маршруту евакуації. Завдяки знайомій з соціальних мереж, їм вдалося зв’язатися з Тетяною — активісткою ГО “Fight For Right”, яка допомогла їм з організацією евакуації.



На контрольно-пропускному пункті “Угринів” Ольга з Сергієм не затрималися. На той момент черг взагалі не було. З польської сторони їх зустріли волонтери й допомогли сісти в автобус, який прямував до найближчого пункту для біженців.

Там давали поїсти, там було тепло. Давали й супи, і чаї, і каву, і з речами допомагали. Нам дали шампунь, зубну пасту, щітку в дорогу і тормозок. Видали польські сім-картки. Дуже добре нас прийняли”.

За кілька годин за Ольгою та Сергієм приїхав волонтер, якого знайшла членкиня “Fight For Right”: він запропонував поїхати у Краків і перебути там кілька днів. У дорозі до Кракова з Ольгою зв’язалася Тетяна,
і запропонувала їм евакуюватися до Німеччини.

У дорозі до Кракова з Ольгою зв’язалася Тетяна, і запропонувала їм евакуюватися до Німеччини.

Мені прийшло таке повідомлення від Тані (активістки ГО “Fight For Right”): «А як щодо Німеччини?». І ми: «Яка Німеччина? Взагалі, що це коїться?» [сміх]. Це було дуже страшно до Польщі виїхати, а то кажуть «Німеччина». Мови не знаємо, нічого не знаємо. Сидимо
з чоловіком, так один на одного дивимося: «Ну що робити? Що будемо їхати?»”.

ПРИБУТТЯ У НІМЕЧЧИНУ

Подружжя не мало конкретного маршруту евакуації. Завдяки знайомій
7 березня Ольга та Сергій Бабіцькі виїхали до Берліна. Там їх поселили
в апартаменти, де зупиняються німецькі дипломати.

Ми були в шоці. Думаємо: «Боже, куди нас заслали?». В країні війна, а ми тут в Берліні
в хостелі послів… Муж мій каже: «Так, вставайте! Тут, де прапора, я буду промову давати». Каже: «Слава Україні! Все буде добре, ми
переможемо» — і тому подобне”.

Фото 2. Кімната з паркетом і світлими стінами. У куті стоять три прапори заввишки з людину: Євросоюзу, Німеччини й біло-зелений Саксонії. Перед стягами позують Ольга та її чоловік Сергій на кріслах колісних, а також шатен у діловому костюмі, що присів поряд. Ольга в чорному гольфі, чорних штанах і чорних кросівках із білими шнурками. Її волосся зав’язане у хвіст, на довгих нігтях зелений лак. Жінка всміхається, поклавши руку на коліно Сергія. Це повний чоловік із чорним зачесаним набік волоссям і карими очима. Він має вуса у формі напівкола та недовгу, проте густу бороду. На Сергієві зелена кофта, чорні штани та коричневі кросівки. Він щось говорить, дивлячись у камеру. Ліворуч сидить навпочіпки та спершись на одне коліно всміхнений чоловік років тридцяти. У нього густе каштанове волосся, світлі очі та рум’яні щоки. Чоловік одягнений у білу сорочку з синьою краваткою, чорні штани та туфлі й синю куртку.

Наступного дня, 8 березня, подружжя поїхало в лікарню, щоб медики оглянули їхні рани. Там їм зробили тести на коронавірус, які виявилися позитивними. В лікарні вони не змогли залишитися, бо не мали страхування.
‍
Як і не змогли зостатися в апартаментах, куди найближчими днями мали прибути дипломати.Їм довелося переїжджати в біженський пункт у Берліні. Там подружжю надали окрему, досить велику кімнату, адаптовану для людей, які користуються кріслом колісним.

Ми десять днів жили закриті, майже закриті. Нам сказали, що у нас карантин і виходити нам не можна. Ми — добросовісні: не можна, то не можна. Нас не кормили — точніше, якщо вони згадають, то принесуть, а не згадають, то не принесуть. Ми так день, два, три. Потім, що робити? Давай телефонувати волонтеру-перекладачу, молодому хлопцю, що нам допомагав. Кажемо: «Такі справи, їсти не дають, в магазин не можемо сходити, бо не випускають, і їсти не носять». Якщо вони й приносять їжу, то її варять якісь чоловіки
з Пакистану, і вона така, що її їсти взагалі неможливо. Вона була дуже гостра і кисла.
І потім нам цей перекладач допоміг і привіз харчів, то ми вже мали що їсти”.

Наприкінці березня, після карантинного періоду, до Ольги та Сергія підійшли працівники біженського пункту і сказали, що вони мають терміново звідти виїхати протягом двох годин. Вони були у розпачі, бо житло в Баварії, куди вони мали переїжджати, звільнялося через три тижні.

На допомогу знову прийшла Тетяна, яка забронювала жінці та чоловіку готель на два дні у Берліні. Готель розташовувався біля автовокзалу, де працювала польова кухня для українських біженців та біженок. Це надало змогу Ользі та Сергію не тільки прохарчуватися найближчі дні, але й познайомитися з українками й українцями зі схожим досвідом.

“ЛАСКАВО ПРОСИМО”

27 березня подружжя вирушило до тимчасового житла у Бремені.

Ми їдемо, їдемо, під’їжджаємо, і з цього дому (де подружжя отримало тимчасове житло), з вікон просто, кричать якісь люди. Я не зрозуміла, що це за люди. Підходжу трішки ближче, дивлюся, а у вікнах люди з українським прапором кричать: «Welcome Ukraine». Ми були в такому шоці. Потім заходимо в дім, стоять дітиз листівками й тортом зі смайликами. І вони нам: «Ласкаво просимо». Я розплакалась, це було так зворушливо. Вони нас зустріли, як послів якихось, розумієте? Потім цей торт вони розрізали, а він жовто-блакитний всередині, розумієте?”.

Фото 3. Простора кухня з білими стінами, паркетом горіхового кольору та біло-блакитним дерев’яним гарнітуром. На дальній стіні — панорамне вікно із червоними шторами, що виходить на зелену вулицю із сучасними будинками. У кімнаті так само багато рослин. Посередині стоїть стіл, накритий зеленою скатертиною в цяточку та уставлений тарілками з борщем. За ним позує товариство з дев’яти людей: подружжя Бабіцьких і ще шестеро жінок і чоловік. Ольга та Сергій сидять по лівий бік столу найближче до краю. Вона з пучком, у сірому светрі та чорних штанах, він у чорній футболці. Решта людей у теплих кофтах або светрах. Серед них — двоє коротко стрижених жінок років шістдесяти, сивий чоловік їхнього віку у медичній масці, двоє дівчат років двадцяти і ще одна старша, а також юна на вигляд темношкіра дівчина. Усі всміхаються.

Несподівано жінка з Баварії, з якою Ольга підтримувала контакт щодо житла, повідомила, що вони вже можуть переселятися. Тому Ольга з Сергієм через чотири дні вирушили до селища Зааль-на-Дунаї поблизу міста Кельхайм у Баварії.

Їх поселили до центру для людей похилого віку, де виділили дві кімнатки.

Найбільший виклик для подружжя — це мовний бар’єр. Поки Ольга і Сергій намагалися вчити мову, їм пощастило познайомитися з місцевими українцями й поляками, які допомагають налагодити побут та адаптуватися в нових соціальній і медичній системах.

Фото 6. Уздовж сонячної вулиці стоять прилавки з їжею та напоями. Один із них має жовто-блакитну вивіску з написом «Українські страви» німецькою мовою. Ольга сидить поряд на чолі столу, де розкладені стрічки та нитки різних кольорів. Вона вдягнена в бежеву майку та світло-сині джинси, має золоту каблучку з чорною вставкою та браслет у тому самому стилі. Волосся, що вже золотисто-біляве, розпущене. Також у жінки невелике тату на плечі у вигляді пишної квітки, чорний манікюр і макіяж: злегка підведені очі, підфарбовані вії та губи в насичено-рожевій помаді. Ольга плете щось із ніжно-рожевих стрічок, моток яких лежить у неї на колінах. Вона із усмішкою поглядає в камеру. Трохи далі за столом схилилася над своїм виробом дівчинка з хвостиком.
Фото 8. Погожий день на широкій охайній вулиці. Подружжя на кріслах колісних позує перед світлим триповерховим будинком із вивіскою «Чайний дім». Він у старонімецькому стилі: з невеликими прямокутними вікнами й темними дерев’яними балками на фасаді. Один із зовнішніх кутів другого поверху оздоблений багатою різьбою та піддашшям над вікнами. Високий чорно-червоний дах прикрашає витончена вежа зі шпилем із фігуркою сонця. Ольга та Сергій усміхаються, прихилившись одне до одного. Жінка в білій футболці, сірих спортивних штанах і кедах. На ній сонцезахисні окуляри у формі котячого ока та яскраво-червона помада. Волосся зібране у хвіст. Дмитро вдягений у білу футболку, сірі шорти, кросівки та чорну кепку. Позаду гуляють чи сидять на напівкруглих лавках навколо молодих дерев інші люди.

Ольга та Сергій долучаються до волонтерських ініціатив
в їхньому селищі Зааль-на-Дунаї: проводять майстер-класи для дітей, готують та продають традиційну українську продукцію. За вторговані кошти закуповують гуманітарну допомогу для українських біженців та біженок.

Фото 10. У прилавку з вивіскою «Українські страви» та перед ним позують жінки, чоловіки, — зокрема й Дмитро на кріслі колісному, — та діти. Четверо людей стоять усередині, вісім — на вулиці. Усі мають на грудях жовто-блакитні стрічки з червоним серцем посередині.
  • facebook
  • instagram