Ольга Вовк-Собіна народилася 22 червня 1988 року в місті Енергодар (Запорізька область). Ольга — соціальна педагогиня та правозахисниця. Вже понад дванадцять років проживає у Запоріжжі. Працює в благодійному фонді, де опікується людьми з муковісцидозом. Має інвалідність внаслідок порушення зору.

ПОЧАТОК РОСІЙСЬКО-

УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Напередодні повномасштабного вторгнення, Ольга з колегами обговорювали таку загрозу та розподілили між собою обов’язки у благодійному фонді у разі початку активних бойових дій.

Але остаточно жінка не розглядала такий сценарій, як реальний. 24 лютого 2022 року о 5-й годині ранку до Ольги подзвонив колега та повідомив про початок повномасштабного вторгнення Росії.

Олю, почалась війна (плач). Збирай доньку. Зараз я виїжджаю до сім’ї, і буду їх вивозити. На зворотньому шляху заїду до тебе”.

Проте вона до останнього не вірила та заперечувала реальність. Того дня Ольга прийняла рішення поки не евакуювати доньку, зважаючи на незрозумілість ситуації по всій Україні. Дівчинка залишалася в Запоріжжі ще три тижні.

РЯТУВАННЯ ІНШИХ

Опісля першої реакції шоку — наступила паніка.

Було багато незрозумілостей і паніки. Ми всі дуже почали панікувати, тому що неможливо було зробити план наступних своїх дій. Ти розумієш, що взагалі не уявляла, що таке можливо, і в таких масштабах. Було зрозуміло, що ніде немає безпечного місця, що рашисти можуть дістати в будь-якій точці України”.

Потрібно було вирішувати, як повестися з підопічними, які потребують щоденного медикаментозного лікування: евакуйовувати їх чи ні? Було прийнято рішення — проводити евакуацію людей у разі надходження запиту від людини чи її сім’ї.

Фото 3. Ольга в сірому светрі сидить за письмовим столом у тій самій кімнаті зі світлими шпалерами, що на фото 2. Вона спирається підборіддям на складені в замок руки і всміхнено дивиться в об’єктив. Перед жінкою на столі — купа медикаментів: таблетки для шлунку та горла, спреї для носа та інші.

Окрім цього, Ольга Вовк-Собіна керувала програмою допомоги орфанним хворим на муковісцидоз. Це діти та дорослі, котрі щоденно повинні приймати величезну кількість лікарських засобів, адже без необхідної терапії швидко відбуваються незворотні реакції організму. Тому жінка почала екстрено передивлятися запаси ліків, які є у фонді, телефонувати до підопічних, складати списки необхідних медикаментів.

Як на війні кажуть військові медики, є три кольори: зелений, червоний та жовтий. Саме такими кольорами я позначала своїх підопічних: хто зможе протриматися на запасах ліків тиждень, хто зможе протриматися два тижні, а в кого, просто-напросто, вже на завтрашній день нічого немає і ситуація критична. Я зрозуміла, що в мене майже всі світилися червоним кольором”.

Задля забезпечення ліками підопічних, Ольга почала налагоджувати контакти з європейськими асоціаціями та громадськими організаціями, які займаються питаннями людей з муковісцидозом, а також із волонтерськими спільнотами по Україні, задля організації логістики доставки гуманітарної допомоги.

ПРОСТРАЦІЯ

Фізично та психологічно Ольга Вовк-Собіна почувалася важко.

Я зовсім перестала споживати їжу. Я не відчувала голоду. Чоловік до мене підходив і питав: «Ти сьогодні щось їла?». — «Я не знаю, я не пам’ятаю!». Він приносив мені в ліжко їжу, просив мене поїсти, і потім приходив до мене за пів години–годину: «Так ти не поїла?». — «Мабуть». — «Будь ласка! Чи я буду зараз тебе годувати, чи ти починаєш їсти!»”.

І я не хотіла зовсім спати. Я тоді не могла натішитися з цього, тому що я, наприклад, двадцять годин, двадцять одну годину, повністю працювала… Спілкувалася цілодобово з міжнародними організаціями,
з європейськими асоціаціями”.

Фото 2. Ольга Вовк-Собіна, 34 роки. Фото по пояс. Ольга — темноволоса жінка з жовто-блакитними дредами, що спадають їй на плечі й аж до талії. У неї овальне обличчя з дещо гострим підборіддям і великі карі очі мигдалевидної форми. Вони обрамлені довгими віями та темними негустими бровами із плавним вигином. Ніс в Ольги широкий, зі срібним пірсингом та горбинкою. Верхня губа вузька, а низька повна. На них червона помада. Жінка вдягнена в чорну вишиванку з машинним візерунком із червоних і жовтих квітів. Сорочка має круглий виріз, що зав’язаний жовтими китицями. Ольга сидить у кімнаті зі світлими шпалерами, підперши рукою підборіддя та всміхаючись. Кінчики її нігтів підкреслені жовтим лаком.

Проте, за деякий час, Ольга почала повертатися до стабільного графіку, спираючись на підтримку чоловіка.

Кінець другого тижня–третій тиждень я вже звикла до думки, що в нас йде війна, що наразі я як людина не можу на це вплинути, що-небудь змінити. Але я знаю те, що в мене є ціль — зберегти життя”.

Розширила географію своєї роботи: налагодила доставку гуманітарної допомоги до окупованого Херсона, зайнялася евакуацією підопічних з Донецької та Луганської областей.

ВОЄННЕ ЖИТТЯ

Наприкінці першого місяця повномасштабного вторгнення Росії в Україну, у Запоріжжі стали значно відчутніші зміни, пов’язані з війною.

У місті перекрили наглухо десь 70, може, 50 відсотків доріг. Почали набудовуватися фортифікації, ставили металеві їжаки з залізничних рейок по всьому місту, загорожі з мішків із піском. Була зачинена більшість магазинів. Взагалі, ти виїжджаєш із дому, і вже в тебе піднімається тривожність, тому що ти розумієш, що, дійсно, місто повністю готове зараз до оборони. Повсюди озброєні люди у формі, комендантські години, протягом двох днів. Це емоційно просто давило, навіть візуально”.

Приблизно у той час жінка потрапила під обстріли у місті, після чого залишилися неушкодженою. Проте у неї залишилися страх і тривога. Саме тоді Ольга відчула, як пережитий стрес вплинув на стан її організму.

Я пішла в супермаркет «Сільпо». Я не бачила того, що раніше бачила. Наприклад, ціни, котрі були написані великими буквами. Я прийшла в супермаркет, і розумію, що не можу їх роздивитися. І в мене почалася там істерика, панічна атака. І тоді от прийшло усвідомлення: «А ти за себе, все ж таки, забула. І ти натворила собі біди»”.

Завдяки допомозі громадської організації “Fight For Right”, наприкінці березня–на початку квітня Ольга Вовк-Собіна змогла пройти реабілітацію із часткового відновлення зору у Трускавці (Львівська область).

Після проходження реабілітації, Ольга вирішила будь-що навідати свою доньку та батьків, які у середині березня спочатку були евакуйовані до Львова, а пізніше — до Болгарії. Знову ж таки, “Fight For Right” допомогли з організацією логістики поїздки до рідних Ольги з Трускавця до Болгарії. Вона виїхала у середині квітня. Її маршрут пролягав з Трускавця до Ужгорода, звідти — автобусом через українсько-словацький кордон. Після чого у Словаччині вона змогла сісти на літак до Болгарії.

Все це виглядало, як нереальний план. Я розуміла, що мій зір не дозволить мені зробити такий маневр. я ще не знала, наскільки реабілітація дала свої результати… Все ж таки, я дісталася самостійно до Болгарії. Я подзвонила у двері батьків, вони відкривають, і секунд п’ять–десять було німе мовчання. Батьки та донька дивилися на мене і не могли повірити, що я приїхала”.

Ольга перебувала в Болгарії трохи більше ніж тиждень. Вона допомогла доньці й батькам оформити документи на візу до США, куди вони згодом виїхали до старшої сестри Ольги. Під час прощання Ольга Вовк-Собіна подарувала доньці кулон, з яким дівчинка не розлучається, живучи у США.

Фото 5. Рука з жовто-блакитним манікюром тримає срібний чи то металевий кулон. Це коло з блискучими камінцями за периметром. Усередині — чотири фігурки: серце, хрест, зірка та знак зодіаку козеріг.

ПОВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНИ

У той самий день, 24 квітня, коли Ольга попрощалася та відправила рідних за океан, вона вирушила з Болгарії назад, до Запоріжжя. Без неї зупинився один з напрямків роботи благодійної допомоги — доставка ліків на окуповані території України. Служба безпеки України відмовилася працювати з кимось іншим, окрім Ольги.

Я не бачила іншого варіанту, окрім як повернутися в Україну, продовжувати працювати у фонді й передавати гуманітарну допомогу”.

26 квітня Ольга вже прибула до Запоріжжя, і одразу “включилася” в роботу.

Поки мене не було три з гаком тижні, мій кабінет перетворився на склад — він був повністю завалений коробками. Коли я зайшла у свій кабінет, я зрозуміла, що не заспокоюся, поки не розберу всі ті коробки. І я розуміла, що в той момент я зробила правильний вибір, тому що в цих ліках була потреба — велика необхідність — на окупованих територіях. У той час це була радість повернення”.

Зараз Ольга Вовк-Собіна й надалі працює з людьми, які мають муковісцидоз. Окрім цього, допомагає внутрішньо-переміщеним особам, які залишаються в Запоріжжі, організовує доставку гуманітарної допомоги на окуповані території.

Фото 4. Ольга стоїть із навантаженим коробками візком на тлі величезної білої тканини, що натягнута уздовж стіни. Тканина геть розмальована, переважно дітьми: тут відбитки долоней, жовто-блакитні серця, квіти, фігурки людей та написи, як-от «Слава Україні!», «Путін — чмо», «Я люблю Маріуполь», «Ми з вільної України», «Крим — це Україна». Ольга в короткій темно-синій сукні з дрібними білими ластівками. В одній руці, що вкрита татуюваннями з традиційними українськими орнаментами, жінка тримає сонцезахисні окуляри. Вона з усмішкою дивиться на візок перед собою.

Кожного разу, коли вже стомлюєшся і немає сил, хочеться все кинути, мені додають сил та стримують: позитивний результат, щасливі історії, фотографії людей, яким
я допомогла — чи з евакуацією, чи з ліками. Це відновлює”.

Ольга Вовк-Собіна