Фото 1. Світлана Горєва, 45 років. Фото в повний зріст на денній набережній Бремена, яка охайно вимощена плиткою й бруківкою. Світлана сидить біля ріки на кнехті, до якого пришвартоване прогулянкове судно. Жінка має кругле обличчя з гострим підборіддям, прямий ніс і вузькі губи. Вітер тріпоче її темне коротке волосся. Карі очі ховаються за сонцезахисними окулярами. На Світлані жовта куртка, чорні штани, сірі шкарпетки із двома лимонно-зеленими смужками та білі кросівки. Через плече висить невелика темно-коричнева сумка. Позаду видно міст, ратушу й сучасні цегляні будинки.

Світлана Горєва

Кременчук -> Бремен

Світлана Горєва народилася 10 лютого 1978 року у місті Кременчуці на Полтавщині. Її син, Остап Тищенко, народився 16 липня 2006 року, також у Кременчуці. У хлопця — аутизм.

Світлана Горєва — одна із засновниць “Особливої майстерні” у Кременчуці, де діти, підлітки та молодь з інвалідністю навчаються й виготовляють крафтову продукцію для продажу. До 24 лютого 2022 року Світлана координувала роботу “Особливої майстерні”. А її син Остап навчався у школі та відвідував цю майстерню.

Фото 18. Остап Тищенко, 16 років. На огорожі біля дерева сидить високий чорнявий підліток. Він у великій чорній толстовці з якимось білим написом англійською, чорній кепці та з чорною сумкою через плече. Остап має розкосі темно-карі очі, прямий ніс, доволі повні губи, високі вилиці й масивне підборіддя. Ліве око хлопця затуляє листя дерева, під гілками якого він сидить.

ПОЧАТОК РОСІЙСЬКО-

УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався з нового й бентежного звуку — звуку повітряної тривоги.

Ми почули повітряну тривогу, все гуділо навколо. Була паніка, ми не розуміли, що робити: чи хапати речі й кудись бігти, чи сидіти. Був повний бардак в голові, повна невизначеність, страх, паніка”.

Світлана одразу почала формувати тривожний рюкзак, куди складала буквально все підряд, що було вдома
і могло знадобитися у воєнний час (бублики, ліки, вологі серветки, одяг, сірники).

Зважаючи на те, що Кременчук був у тилу, сім’ї вдалося за певний час адаптуватися до нової реальності.
У перші кілька тижнів після повномасштабного вторгнення більшість громадських закладів не працювали (перукарні, кінотеатри, клуби). Багато людей виїхали за кордон або в західні регіони України чи до ближньої сільської місцевості.

Але й сам Кременчук став приймати людей з Харкова, Маріуполя, Київщини та інших регіонів, де велися бойові дії.  

ВІЙНА ТА АУТИЗМ

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, в Остапа зросла тривожність та з’явилися нові способи її подолання. Наприклад, він почав лаятися, постійно повторювати, що розбомблять ті чи інші міста в Україні. Остап не завжди розуміє, який вчинок є безпечним, а який ні, тож почав виглядати у вікна під час повітряної тривоги, наражаючи цим себе на небезпеку.

Потім, під час повітряних тривог, він чомусь перестав сидіти між двома стінами, а почав бігати до вікна. Він, мабуть, хотів роздивлятися ці літаки. Я не знаю, як пояснити. Але я не могла його запхати до тої стіни, бо він постійно якось так реагував… А як ми йшли вулицею, він постійно дивився в те небо, чекав, що зараз щось полетить. Дуже сильно реагував на якісь звуки. Казав, що це ракети, що зараз нас будуть обстрілювати”.

Саме ці обставини змусили Світлану задуматися про евакуацію в безпечне місце. Вона почала шукати можливі варіанти виїзду, звертаючись за порадою до знайомих, які теж виховують дітей з інвалідністю. Світлана Горєва вирішила виїжджати з дітьми до Німеччини, де знайшла організацію “Особливий прийом”, що надає послуги людям з інвалідністю та погодилася допомогти їм з облаштуванням після евакуації.

“ГОТУВАЛИСЯ МОРАЛЬНО

ДУЖЕ ДОВГО”

До останнього Світлана сумнівалася в правильності свого рішення щодо евакуації. Її чоловік сказав, що буде залишатися в Україні. Це ще більше підсилювало сумніви щодо виїзду за кордон.

Коли ми вже виїжджали, таке гарне сонечко світило. Чоловік віз нас до маршрутки, яка їхала на Львів, і я кажу: «Боже, що я роблю? Я не хочу нікуди їхати!». І він (чоловік) такий: «Давай повернемося назад». Я говорю: «Я ж не можу. Вже там квартиру знайшли». Тобто це так розривало навпіл, не хотілося дуже їхати”.

Та все ж, після підготовки всіх формальностей для евакуації, 21 квітня 2022 року Світлана Горєва зі своїми дітьми Євою та Остапом виїхали з Кременчука. Наступного дня, 22 квітня, вони прибули на Львівщину до українсько-польського кордону.Перетнувши його через піший перехід, Світлана з дітьми опинилися в Перемишлі.

Звідти вони поїхали у Вроцлав потягом, де заночували у хостелі.

У Вроцлаві ми переночували в хостелі. Це було безкоштовно для нас. Це був центр, недалеко від вокзалу… Там був і душ, і можна було нарешті горизонтально лягти. Бо в потязі ми їхали сидячи… вісім чи десять годин”.

23 квітня Світлана, Остап та Єва вирушили потягом до Берліна. На залізничному вокзалі в Берліні була облаштована велика їдальня для українських біженців та інформаційний центр. Під час очікування потяга до Бремена на залізничному вокзалі у Берліні, Остап загубився. Незважаючи на це, вони все ж встигли на свій потяг.

Фото 12. Остап і Єва сидять за столом у сірому довгастому приміщенні з низькою стелею. Уздовж стіни тягнеться ряд із простих дерев’яних столів і лав. Остап у чорній кепці та чорно-білій куртці сидить перед тарілкою із залишками супа. Він флегматично дивиться кудись перед собою. Поряд — Єва приблизно братового віку, одягнена в чорну кофту з червоним капюшоном і джинсову куртку. У дівчинки темне волосся до лопаток і, як у мами, великі круглі карі очі, прямий ніс, вузькі губи та гостре підборіддя. Єва сидить перед порожньою пластянкою та з усмішкою дивиться в об’єктив. Позаду сновигають чи їдять люди з сумками та валізами.

Діти пішли в туалет, а я вирішила почекати їх, постерегти сумки. Лишалося 25 хвилин до нашого потягу на Бремен. І тут я бачу — йде моя донька сама, без сина. В мене все похололо. Я кажу: «А де він?». А вона його загубила. Тобто не те, що вона його загубила, а він сам загубився. Він її не дочекався. Він пішов десь блукати по вокзалу… Мені було дуже страшно… Я побігла до волонтерів, плачу. Кажу, що така ситуація, дитина загубилася, дитина з аутизмом… Мене волонтер взяла і повела до відділку поліції, чи хто там сидить?.. Який слідкує за порядком на залізничному вокзалі… І не встигли ми туди
дійти — я повертаюся, і бачу свого сина”.

“СПОЧАТКУ МИ БОЯЛИСЯ

КУДИСЬ ВИХОДИТИ”

Ввечері Світлана Горєва з Остапом та Євою приїхали до Бремена, де їх зустріла волонтерка, яка допомогала з пошуком житла. Вона й супроводжувала їх до квартири. На перших порах жінка з дітьми нікуди не виходили. Вони почували себе доволі некомфортно в нових умовах. На допомогу прийшла та сама місцева волонтерка та німкені — власниці квартири, де поселилася сім’я. Вони почали знайомити Світлану, Остапа та Єву з містом.

Фото 9. Остап позує біля пам’ятнику бременським музикам. Бронзова скульптура на високому постаменті зображує віслюка, собаку, кішку та півня, які стоять одне на одному. Остап тримається за пащу віслюка, похмуро дивлячись у камеру. Позаду — готичний собор та інші старовинні будинки з цегли, що мають охайний статечний вигляд.
Світлана Горєва з сином Остапом Тищенком та донькою, Гамбург, літо 2022 року.

Остапу подобається у Бремені. Він відвідує парки, музеї та навколишні міста. Проте, знайти коло спілкування серед однолітків йому поки не вдалося. Хлопець продовжує навчатися в українській школі онлайн. А такі майстерні, як Остап відвідував у Кременчуці, у Німеччині функціонують тільки для вже повнолітніх людей з інвалідністю. Також, Світлана стикнулася з проблемою організації реабілітації для Остапа. Остап досі не пройшов необхідної для нього реабілітації.

Я намагалася йому організувати аутизмотерапію. Але в Німеччині дуже велика бюрократія… Ми прийшли в таку структуру, яка опікується дітьми та людьми з інвалідністю. Я прийшла з питанням про цей центр аутизму. Нам сказали, що підіть самі подайте заявку в такий центр у вашому районі. Ми так, в принципі, і зробили. Ми знайшли цей центр, пішли туди, подали заявку. Через деякий час нам прийшло запрошення, що ми маємо приїхати вже в центр Бремена, в головний офіс. Ми так з Остапом зраділи, особливо я… І ми прийшли. Я сиджу, і мені через «перекладач» людина пише: «А что вы хотите?». Я смотрю на нее, она на меня. Я думаю: «В смислє? Так ви ж нас запросили?». Вона: «Да, але все це коштує гроші. І ця аутизмотерапія, вона потребує грошей». Виявилося, нам треба повернутися туди, звідки нас направили, такий круг зробити”.

“НЕ ЗОВСІМ ТИ СЕБЕ

В БЕЗПЕЦІ ПОЧУВАЄШ”

Світлана сумує за Батьківщиною. Жінка намагається підтримувати контакт зі спільнотою “Особливої майстерні” в Кременчуці. Вона продовжує вести фейсбук-сторінку майстерні та долучається до онлайн-подій. Жінка розуміє, що принаймні зиму вони з дітьми будуть залишатися в Німеччині. Проте останнім часом до Німеччини стало прибувати дедалі більше росіян. Жінка з дітьми не відчувають себе у повній безпеці там, де її шукали, рятуючись від російсько-української війни.

Основним мотивом приїхати сюди була необхідність відчувати себе в безпеці, нарешті знайти цю безпеку. А тут получається так, що не зовсім ти себе в безпеці відчуваєш. Ти йдеш, розмовляєш з донькою українською мовою і починаєш думати, що тут десь же хтось із Росії… Тут десь хтось із Росії зараз причепиться. Бо є такі історії, що, наприклад, українок побили за те, що вони українську музику слухали. Тобто це такі якісь звичайні побутові речі, навіть не з транспарантами, не з прапорами стояти на площах… Якщо так піде, якщо буде таке відношення, якщо буде дискримінація, якщо будуть затикати рота українцям, то, швидше за все, ми повернемося набагато швидше в Україну”.