Світлана Горєва народилася 10 лютого 1978 року у місті Кременчуці на Полтавщині. Її син, Остап Тищенко, народився 16 липня 2006 року, також у Кременчуці. У хлопця — аутизм.
Світлана Горєва — одна із засновниць “Особливої майстерні” у Кременчуці, де діти, підлітки та молодь з інвалідністю навчаються й виготовляють крафтову продукцію для продажу. До 24 лютого 2022 року Світлана координувала роботу “Особливої майстерні”. А її син Остап навчався у школі та відвідував цю майстерню.
ПОЧАТОК РОСІЙСЬКО-
УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ
Ранок 24 лютого 2022 року розпочався з нового й бентежного звуку — звуку повітряної тривоги.
Ми почули повітряну тривогу, все гуділо навколо. Була паніка, ми не розуміли, що робити: чи хапати речі й кудись бігти, чи сидіти. Був повний бардак в голові, повна невизначеність, страх, паніка”.
Світлана одразу почала формувати тривожний рюкзак, куди складала буквально все підряд, що було вдома
і могло знадобитися у воєнний час (бублики, ліки, вологі серветки, одяг, сірники).
Зважаючи на те, що Кременчук був у тилу, сім’ї вдалося за певний час адаптуватися до нової реальності.
У перші кілька тижнів після повномасштабного вторгнення більшість громадських закладів не працювали (перукарні, кінотеатри, клуби). Багато людей виїхали за кордон або в західні регіони України чи до ближньої сільської місцевості.
Але й сам Кременчук став приймати людей з Харкова, Маріуполя, Київщини та інших регіонів, де велися бойові дії.
ВІЙНА ТА АУТИЗМ
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, в Остапа зросла тривожність та з’явилися нові способи її подолання. Наприклад, він почав лаятися, постійно повторювати, що розбомблять ті чи інші міста в Україні. Остап не завжди розуміє, який вчинок є безпечним, а який ні, тож почав виглядати у вікна під час повітряної тривоги, наражаючи цим себе на небезпеку.
Потім, під час повітряних тривог, він чомусь перестав сидіти між двома стінами, а почав бігати до вікна. Він, мабуть, хотів роздивлятися ці літаки. Я не знаю, як пояснити. Але я не могла його запхати до тої стіни, бо він постійно якось так реагував… А як ми йшли вулицею, він постійно дивився в те небо, чекав, що зараз щось полетить. Дуже сильно реагував на якісь звуки. Казав, що це ракети, що зараз нас будуть обстрілювати”.
Саме ці обставини змусили Світлану задуматися про евакуацію в безпечне місце. Вона почала шукати можливі варіанти виїзду, звертаючись за порадою до знайомих, які теж виховують дітей з інвалідністю. Світлана Горєва вирішила виїжджати з дітьми до Німеччини, де знайшла організацію “Особливий прийом”, що надає послуги людям з інвалідністю та погодилася допомогти їм з облаштуванням після евакуації.
