Тетяна Герасимова народилася 6 грудня 1990 року в місті Кам’янське на Дніпровщині. Тетяна займається правозахистом людей з інвалідністю в Україні. Вона використовує крісло колісне. До 24 лютого 2022 року жінка проживала у місті Кам’янське та займалася проєктним менеджментом в громадській організації “Fight for Right” (“Боротьба за права”).

“Я ГОТУВАЛАСЯ ДО ВІЙНИ”

У команді “Fight for Right”, де працює Тетяна, підготовка до можливого повномасштабного вторгнення Росії в Україну почалася напередодні, а саме: обговорювалися можливі плани евакуації, збиралися дані членів та членок організації, екстренні контакти. В ніч з 23 на 24 лютого Тетяна повністю зібрала тривожну валізку, очікуючи початок повномасштабного вторгнення.

Я побачила інтерв'ю Антона Геращенка. Він звернувся до росіян російською мовою, сказавши: «До вторгнення на нашу землю з боку вашої держави лишилися лічені години». Це була десь дванадцята… можливо, пів на першу ночі, вже 24-го лютого. Я зрозуміла, що це щось означає. Тому я взяла свій рюкзак, який був зібраний як тривожний. Я додала туди необхідні документи, паспорт, щось таке, що постійно з собою носила, витягла звідти улюблену кофту і поклала туди теплу кофту. Я просто знала, що це вже буде валізка, з якою мені доведеться кудись переміщатися”.

Тетяні було дуже страшно, бо вона жила на 4-му поверсі в будинку без ліфта. Вона не мала б жодної можливості спуститися в укриття. Тому 24 лютого, Тетяна з мамою перебралися до тітки у приватний будинок. Але зупинилися там лише на один день.

“ЄДИНИЙ ВАРІАНТ ДЛЯ МЕНЕ

ВИЖИТИ І ВБЕРЕГТИСЯ —

ЦЕ БУЛО ПОКИНУТИ КРАЇНУ”

Мамі Тетяни вдалося придбати квитки на потяг “Дніпро - Трускавець” до Львова на 25 лютого. Події 25 лютого зміцнили їхній намір щодо евакуації з міста.

На наступний ранок новини ставали все тривожнішими… Тоді вже прилетіло в житлові будинки в Києві, почалися взриви на Дорогожичах. Люди були в Києві в станціях метро, і ми постійно обмінювалися новинами з колегами, з колежанками. Було дуже, дуже тривожно. Я зрозуміла, що це не закінчиться через пару днів, тому потрібно напевно приймати це рішення і їхати”.

Жінки пішки вирушили на залізничний вокзал. На той момент там вже була величезна кількість людей. Вони хотіли потрапити до потягів, які прямували на Захід України. Завдяки тому, що Тетяна з мамою мали квитки, які купили напередодні, їм вдалося сісти у потяг.

Вони зайняли два нижні місця у плацкарті. Але вирішили звільнити одну полицю для інших пасажирів. Це була одна з найстрашніших поїздок, яка сталася в житті Тетяни.

Над нами літали ворожі літаки… В якийсь момент прийшла провідниця. Вона кричала, щоб всі вимкнули світло, щоб всі вимкнули геолокацію на телефонах. А люди все одно намагалися там щось підсвітити, десь подивитись. Вона просто казала: «Ви наражаєте на небезпеку своїх дітей, чужих дітей і чужих людей. Потрібно поважати один одного, дотримуватися тиші, світлової тиші. Ми зараз потяг-примара»... Це було моторошно, тому що діти в темряві ридали, вони кричали дуже голосно; вони не розуміли, що відбувається. Їм було дуже страшно. В якийсь момент потяг майже зупинився, але він продовжував їхати. Тобто він їхав наче навшпиньках, настільки гладко і повільно, не було цього характерного звуку «тудух-тудух»… Ми ніби скользили по цих рейках дуже-дуже повільно. І мені здається, в якийсь момент усі перестали в потязі просто дихати, коли він так їхав, тому що над нами літали літаки… Ми розуміли, що зараз може бути будь-що”.

26 лютого, через 21-у годину тривожної поїздки, жінки прибули до Львова. Там їх зустріла колежанка Тетяни — Ганна Заремба, разом із чоловіком. Вони поїхали в селище Розділ Львівської області, щоб перебути в ньому деякий час. Там було спокійно і затишно.

Проте, в цей час мені продовжували надходити повідомлення від колежанок: «Ти де? Ти вже на кордоні? Коли ти будеш на кордоні? Через скільки ти будеш на кордоні? Виїжджай. Вирушай прямо зараз. Тобі треба перетинати кордон прямо сьогодні»”.

За обідом почалася повітряна тривога — перша і єдина, яку чула Тетяна. Під час перебування в укритті, вона остаточно вирішила евакуйовуватися за кордон. Друзі Тетяни підвезли її та маму до українсько-польського кордону на пропускний пункт “Краковець”. Черга починалася за 20 кілометрів від кордону.

Фото 3. З лобового вікна машини сфотографована черга на українсько-польському кордоні. На дорозі серед лісосмуги простягнулася вервечка з легкових автомобілів. До вікна одного з них зазирає прикордонник. Інший стоїть неподалік поряд із мотоциклом. По інший бік від машин де-не-де чекають люди з сумками.

Оскільки друзям потрібно було повернутися додому до комендантської години, Тетяні і її мамі вдалося знайти в цій черзі іншу машину, до якої вони й пересіли. В цій машині вони провели довгу і холодну ніч, проїхавши всього 500 метрів.

Зранку їм порадили дійти до перехрестя, звідки автобуси підвозили людей до кордону. Жінки так і зробили. Як виявилось, до перехрестя було менше одного кілометра. Там було багато волонтерів/-ок, які надавали гуманітарну допомогу, годували та зігрівали людей.

Проте потрапити до евакуаційного автобуса було складно, бо пріоритет надавався сім’ям з маленькими дітьми.Тетяна почала шукати допомогу в навколишніх. Поруч стояв чоловік із машиною. Але він відмовився допомогти.

Фото 16. На галявині побіля лісосмуги перекусують по-зимньому вдягнені люди з термосами, бутербродами й пластянками. Окрай стоять мангали та лежить оберемок дров, а поряд — картонна коробка та бутель води.

“Хвилин за десять цей чоловік повернувся і сказав: «Я собі, напевно, не пробачу, якщо я вас тут лишу. Давайте будемо пробувати прорватися через блокпости. Давайте не ховати візок (крісло колісне), щоб ми мали, що показати на блокпості, щоб нас пропустили»”.

Їм досить швидко вдалося минути усі блокпости. І в населеному пункті, поблизу кордону, водій автомобіля домовився, щоб Тетяна з мамою пересіли в автобус, який прямував майже до самого пропускного пункту.

“Я НЕ ПОВІРИЛА, ЩО МИ

ДІЙСНО ПІД САМИМ КОРДОНОМ”

Тетяна і її мама простояли в живій черзі на прикордонному пропускному пункті відносно недовго — близько трьох годин. Люди з інвалідністю не мали жодного пріоритету в черзі.

‍

Перетинаючи кордон, Тетяна не мала жодного плану, куди прямувати. На допомогу прийшла колега — Ірина Текучова, яка домовилася про те, що на польській стороні жінок зустрінуть представники однієї з місцевих громадських організацій для людей з інтелектуальними порушеннями.

Фото 4. До кордону під’їжджають вантажівки та автобуси. В один із них саме сідають пасажири, які утворили довжелезну чергу; неподалік купкується ще чимало людей.

Тетяну з мамою повезли в будинок підтриманого проживання для людей з інтелектуальною інвалідністю в місті Ярослав, що поблизу кордону. Там їм виділили окрему кімнату і створили надзвичайно комфортні умови.

Фото 5. Дорога з рівненькою червоною плиткою веде до світлого двоповерхового будинку. Він простий, але дуже охайний. Має низький черепичний дах, квадратні вікна зі світло-зеленими ролетами та відкриту лоджію. Перед будинком невеликий газон. Неподалік стоїть білий мікроавтобус зі знаком людини з інвалідністю.

“В МЕНЕ БУВ

НЕЙМОВІРНИЙ СТРАХ,

ЩО РОСІЯ ВСЕ ЩЕ БЛИЗЬКО”

Тетяна чітко усвідомлювала для себе, що, перебуваючи у Польщі, вона все ще знаходиться близько до загрози. Вона розмірковувала, куди їй рухатися далі. Її товаришка — Юлія Сачук — запропонувала прямувати до Данії, де вже знаходилися кілька колег із “Fight for Right”. Вона вирішила приєднатися до них.

‍

5 березня Тетяна з мамою вирушили до Варшави через Краків. У Варшаві вона скооперувалася з колежанкою Тетяною Ковальчук, щоб разом доїхати до Данії. У той час було дуже складно дістати квитки на будь-який транспорт, і жінкам довелося заночувати у Варшаві. На щастя, місцева мешканка запропонувала їм своє житло.

На вокзалі до нас підійшла якась жіночка і сказала: «Вам треба переночувати? В мене є квартира дуже близько від вокзалу. Ви можете в мене залишатися, скільки вам треба». Для мене це виглядало супердивно, що люди безкоштовно пропонують ночівлю групі людей з чотирьох осіб і трьох котів, яких перевозила моя колежанка”.

Наступного дня, 6 березня, жінки від’їхали потягом з Варшави до Берліна. Вони вирішили діставатися Данії “малими кроками”. У Берліні їх зустріли знайомі Юлії Сачук, які вирішили перебрати на себе організацію евакуації жінок до Данії. Було вирішено їхати автомобілем через Гамбург.

Фото 6. Тетяна Герасимова, Тетяна Ковальчук та кучерява жінка років тридцяти позують на пероні варшавського вокзалу. Тетяна Герасимова коричневій в'язаній шапці, короткій куртці гірчичного кольору, чорних штанах і масивних білих кросівках. Вона всміхається, тримаючись руками за коліса свого крісла. Поряд також на кріслі колісному сидить Тетяна Ковальчук — на вигляд трохи старша жінка з розпущеним білявим волоссям до лопаток. У неї темні вигнуті брови, сині очі, невеликий широкий ніс і вузькі губи. Тетяна вдягнена в чорну куртку, чорні штани й короткі чорні чоботи з білою підошвою. Вона тримає на колінах клітку з білим котом і всміхається. Позаду стоїть молода жінка з пишним каштаново-рудим волоссям, яке дрібними кучерями спадає їй на плечі. У неї радше квадратне обличчя, тонкі брови, розкосі карі очі, невеликий прямий ніс і повні губи. На жінці чорний пуховик. Вона всміхається, заклавши руки в кишені.

“ЗРАНКУ БУЛО

ДУЖЕ ХОЛОДНО і СВІТИЛО

НЕЙМОВІРНО ЯСКРАВЕ СОНЦЕ”

Вночі 7 березня Тетяна Герасимова прибула у містечко Відовре — передмістя Копенгагена.

Фото 10. Тетяна позує на асфальтованій доріжці між охайними газонами червоних цегляних будинків. Вони всі однакові: мають два поверхи, високі скляні вікна з білими дерев’яними рамами та новенькі мансардні дахи. Коло будинків ростуть дерева та невисокі зелені огорожі. Тетяна сидить на кріслі колісному, усміхаючись в об’єктив. На ній чорна куртка, строкатий шалик, чорні штани й короткі чоботи.

Ми вийшли з готелю, і навколо були траса, багато швидких, «МакДональдз», заправка —
і більше нічого навколо не було. В мене був такий страх… Куди я приїхала? Куди я заїхала і для чого я заїхала так далеко? І тоді я відчула, наскільки я далеко від дому, наскільки нескоро я, напевно, туди повернуся. Це був один із найважчих моментів усвідомлення — того, що я дуже хотіла поїхати далеко, а коли приїхала далеко, то зрозуміла, що дорога додому буде ще довшою”.

За кілька днів Тетяна з мамою переїхали у хостел, де проживають і досі. Їм виділили невелику кімнату з туалетом та душовою. У приміщенні є дві кухні та пральня.

Простір будинку — безбар’єрний, як і публічні простори в самій країні.

‍

Понад два місяці Тетяна підсвідомо відкидала інтеграцію у данське суспільство. Вона продовжувала “жити в Україні”. Проте наприкінці весни зрозуміла, що краще для її психічного здоров’я та налагодження життя загалом, буде поступова адаптація в країні перебування. Вона стала учасницею інтеграційних програм, де вивчає данську мову та спілкується з місцевими мешканцями/-ками.

Фото 9. Селфі Тетяни Герасимової, її мами, Тетяни Ковальчук і темноволосої дівчинки на старовинній європейській площі. Камеру тримає Тетяна Ковальчук у чорній шапці та чорній куртці. Позаду ліворуч від неї стоїть кароока дівчинка з довгим темним волоссям. На ній чорна шапка з написом «Гаррі Поттер» і великі дещо загострені окуляри з прозорим склом. Праворуч — Тетяна Герасимова в коричневій в’язаній шапці та куртці гірчичного кольору. Поряд із нею — мама, кароока кругловида жінка з темно-русявим волоссям до плечей. Вона у стьобаній сірій куртці та в'язаній рожевій шапці.

“Я НЕ ОБИРАЛА

БУТИ ЕМІГРАНТКОЮ”

Тетяна дуже сумує за Україною. Це не дозволяє їй повністю влитися в процеси інтеграції в Данії. Вона очікує, коли Президент України офіційно заявить про те, щоб українці/-ки поверталися додому.

Я хочу мати стіни в Україні, які я буду називати своїм домом, і я буду завжди туди повертатися”.

Зараз Тетяна Герасимова активно долучається до громадської діяльності, де відстоює права людей з інвалідністю в Україні на національному та міжнародному рівнях.

Тетяна Герасимова на засіданні комітету ООН, Нью-Йорк, червень 2022 року.

Фото 1. Селфі Тетяни на безлюдному пляжі. Вона в теплій сорочці в чорну та коричневу клітинку; розпущене волосся розвиває легкий вітерець. Позаду сонячне блакитне море, ясне небо та пісок, що поступово переходить у траву.

Тетяна Герасимова