Тетяна Новакова народилася 18 квітня 1972 року в містечку під Черкасами. Здобула юридичну освіту та вела відповідну практику. 25 жовтня 1999 року у Черкасах вона народила доньку Анастасію. Внаслідок перенесеного грипу та нейроінфекції, Анастасія отримала комплексну інвалідність. До 24 лютого 2022 року Тетяна та Анастасія Новакові проживали у Черкасах. Вони займали активну позицію у сфері правозахисту людей з інвалідністю, співпрацювали з низкою громадських організацій та органами місцевого самоврядування.

ПОЧАТОК РОСІЙСЬКО-

УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Зранку до Тетяни зателефонував син і повідомив, що почалася війна. Першою реакцією Тетяни Новакової був шок, вона не знала, як цю новину повідомити Анастасії.

Я просто в той ранок попросила Анастасію не заходити в соціальні мережі, не заходити в якісь інформаційні чати”.

Тетяна вивчала будь-яку інформацію про розвиток подій. Проте не розуміла, яке рішення вона має прийняти для себе і для доньки. Вона навіть не була впевненою, чи правильно буде виходити з дому за покупками, залишивши Анастасію саму.

Саме в цей день (24 лютого 2022 року), нам дозволили виходити на вулицю після перенесеного коронавірусу. І саме в цей день я збиралася сходити в магазин, для того щоб зробити якусь закупку продуктів, тому що за цей тиждень, що ми хворіли, в нас просто все закінчилось, і ми нікуди не ходили. Я зрозуміла, що не можу заставити себе вийти із дому, бо був певний страх, що я можу вийти з дому і щось станеться, та я можу не повернутися. А у квартирі Анастасія залишиться сама. Такі думки були. І я зробила замовлення продуктів по телефону в одному магазинчику, в якому робила замовлення під час коронавірусу і локдауну”.

Наступного дня, 25 лютого, в Черкасах вже почалися повітряні тривоги. Тетяна Новакова з Анастасією почали збиратися в укриття. Стало зрозуміло, що доступних укриттів поблизу взагалі не має.

Я їй (Анастасії) допомогла вдягнутися, посадила її в інвалідний візок. І коли ми вийшли на вулицю [посмішка], я зрозуміла, що ми не можемо з нею спуститися. Тобто ми стояли біля підвалу, і бігли люди до підвалу з сусідніх будинків, і ми стояли, і людина спитала: «Чому ви не спускаєтесь?». Люди навіть не розуміли того, що ми не можемо туди спуститись. І було якось… Я не знаю, я не можу сказати, що було страшно, був такий стан, що ти взагалі не розумієш, що відбувається. І ми потім просто почали навколо будинку ходити разом з сусідами, в яких теж хлопчик на візочку. І так трошки себе, скажемо, відволікали від тих думок, що незрозуміло, що може статися, і ми зі своїми дітьми не можемо ніде спуститися, ніде сховатися”.

Ніч з 25 на 26 лютого була дуже тяжкою: над будинком дуже низько літали військові літаки. Наступного ранку подзвонила товаришка Тетяна з Німеччини. Ця жінка кілька років поспіль допомагала організовувати табори для дітей і молоді з інвалідністю та їхніх батьків в Україні. Жінка намагалася переконати Тетяну Новакову евакуюватися в Німеччину з Анастасією. Тоді Тетяна вважала, що “про це не може йти навіть мова”. Протягом дня, 26 лютого, коли починалися повітряні тривоги, Тетяна й Анастасія вже навіть не робили спроб виходити за межі квартири. Вони облаштувалися у своєму коридорі.

Зранку, 27 лютого, зателефонував Тетянин син, і почав просити маму евакуюватися з Анастасією за кордон.

Я прийняла рішення, що поговорю про це з Анастасією. Ми поговорили, й Анастасія сказала, що вона дуже хоче поїхати, тому що їй страшно, тому що вона розуміє, що вона ніде не зможе сховатися в разі чого, що вона не може себе відчувати в безпеці. Також була у нас дуже велика проблема в тому, що Анастасія постійно приймає ліки, тобто вона медикаментозно залежна. І я розуміла, що зараз може статися так, що я навіть не зможу її забезпечити цими ліками”.

Тетяна й Анастасія вирішили виїжджати з міста.

ЕВАКУАЦІЯ

Тетяна Новакова почала збирати речі.

Я у валізку поклала памперси, пелюшки, подушку і плед, дві банки коктейлів для Анастасії, кілька плиток шоколаду. З тим, щоб зробити щось поїсти в дорозі та перевдягти її, положити Анастасію трохи. Бо більше 4-х годин вона в візочку не може сидіти, їй потім треба полежати. Я бачила, що виїхати не так просто. Власного авто ми не мали, і я розуміла, що це може бути дуже тяжкий шлях, ми можемо застрягнути в дорозі, навіть на кілька днів, тому ніяких особистих речей ми не брали”.

Опісля зателефонувала на найближчу залізничну станцію імені Тараса Шевченка, де її запевнили, що допоможуть безпосередньо на вокзалі та на платформі біля поїзда. Далі потрібно було знайти когось, хто зможе відвести Тетяну та Анастасію з Черкас до цієї станції (це приблизно 30 кілометрів).

Їх погодилися відвезти знайомі з черкаської “Демократичної Сокири”.

По дорозі були блокпости. Було дуже… я не можу сказати, що страшно… Якось навіть не можу слово таке підібрати — “жутко” чи якось… якось було не по собі. Тому що ми проїжджали місця, де були дерева, і вони були спиляні. Все було максимально підготовлено вздовж всього шляху. Було видно, що до війни велася підготовка, щоб якось захиститися, зробити якісь перепони, якщо буде військова техніка чи ще щось. Ми на це дивилися, і просто текли сльози, тому що, мабуть, це було дуже важко прийняти”.

На вокзалі була величезна кількість людей. Тетяна розуміла, що ймовірність потрапити їй з Анастасією у потяг є низькою. Повз станцію мало проїжджати два потяги: до Львова і до Ужгорода. Конкретних планів евакуації у них не було.

Тетяна спробувала пошукати людей, які допомогли б їм під час посадки на потяг. Зрозумівши, що на допомогу розраховувати не варто, Тетяна подумала про повернення додому. Проте Анастасія боялася повертатися.Незадовго після цього почалася повітряна тривога. Усі люди почали спускатися в укриття. Усі, крім Тетяни та Анастасії Новакових.

Ми з Настусею стояли, всі люди пішли укриття, в тому числі й працівники. І коли останні люди заходили, ці хлопці — швидше за все, я думаю, вони були з тероборони — нам говорять: «А ви чого стоїте?». Це вже був другий випадок, коли люди не розуміють, що ми стоїмо тому, що не можемо туди спуститися. А я кажу: «А як ми туди спустимся?». І тоді він: «А, ну так». Потім він знову піднявся нагору, і каже: «А може ми вас все-таки спустимо?». І переді мною постала така картинка: якщо вони мене навіть туди спустять з Анастасією, то у випадку якоїсь паніки, оця маса людей просто її задавить. Тобто я розуміла, що це взагалі не варіант абсолютно”.

Вони залишилися назовні, нагорі, і вирішили йти на перон, куди зовсім скоро прибув поїзд.

Ми почали бігати по потягах, двері не відкривали. Провідники просто говорили, що вони не можуть відкривати двері, тому що поїзди забиті й під час повітряних тривог вони не мають права відчиняти вагони, їм нема куди брати людей. Ми з Анастасією ходили з одного кінця перону в другий — хвилин п’ятнадцять. Я розуміла, що ми нікуди не зможемо сісти. Але я не могла їй про це сказати. Я вирішила, що будемо ходити туди-сюди, доки поїзд не поїде”.

ПОТЯГ ДО ЛЬВОВА

Раптово перед Анастасією та Тетяною з’явилася постать чоловіка. Він їх погукав до одного з вагонів, де їм відчинили двері.

Ми почали просити провідника і цього чоловіка нам допомогти підняти візок. Коли ми почали підіймати візок, він застряг між піднятою платформою і колесом. У провідника почалася паніка. Він почав кричати про те, що зараз вже поїде поїзд і візок буде висіти на цій платформі. Він почав вибивати ззаду візок разом з Анастасією, і візок почав падати. Цей чоловік спіймав Анастасію, я швидко в темноті її розстебнула — не знаю як [посмішка] — і цей чоловік взяв Анастасію та пішов у тамбур. Я слідом почала підійматися, тягнути візок. В цей час провідник почав мені кричати, щоб я залишала візок і валізку на пероні. Але я влізла [сміх] в потяг і тягнула за собою візок. Я запевнила, що я його зараз розберу, складу і десь покладу, тому що я не можу без візка”.

Тетяна з Анастасією розмістилися на підлозі у тамбурі, візок поставили в прохід між вагонами. Буквально одразу провідник наказав усім понакривати голови, бо люди, які вийшли з укриття на вокзалі, атакували поїзд та могли вибити вікна, аби потрапити всередину.

За деякий час з’явилася провідниця з сусіднього вагону та покликала туди Тетяну, Анастасію та ще одну жінку з дитиною. Для Анастасії виділили окрему полицю.В обід 28 лютого потяг приїхав до Львова. Тетяну та Анастасію зустріли друзі сина з Львівської Духовної Семінарії та забрали їх у свій офіс поблизу.

Жінка почала шукати транспорт для доїзду чи перетину кордону. Вона згадала про запрошення своєї подруги з Німеччини, яка радо погодилася зустріти їх на польській стороні.

ПЕРЕТИН КОРДОНУ

Пообідавши в офісі Львівської Духовної Семінарії, Тетяна та Анастасія отримали контакт водія, який був готовий на той час везти їх до прикордонного пункту, разом із ще декількома сім’ями, що мали дітей з інвалідністю. Завдяки тому, що чоловік жив у прикордонній зоні та добре знав всі місцеві шляхи, йому вдалося підвезти пасажирів під самий прикордонний пункт пропуску. Там прикордонниця допомогла перевезти поза чергою ті кілька сімей з дітьми з інвалідністю.

На польській стороні кордону Тетяну з Анастасією одразу зустріли волонтери, які їх зігріли та нагодували. Проте автобус, який підвозив людей до найближчого пункту для біженців, вони чекали понад дві години. Там було настільки багато людей, що до недоступного автобусу Тетяні та Анастасії було неможливо потрапити.

Я розуміла, що Анастасія вже просто не може сидіти у візочку. Я подивилась, що їй вже дуже, дуже погано, і вона нічого не говорила. В неї вже просто сльози текли по щоках”.

Їм допомогла польська прикордонниця. Вона знайшла полісменів, які повезли Тетяну й Анастасію до найближчого пункту для біженців, щоб вони змогли перепочити та зв’язатися з Фаріною — подругою з Німеччини.

Пункт знаходився в Томашеві-Любельському.

Це школа, мабуть, була. Там було дуже багато людей — я не знаю — сотні людей. Там було дуже багато цих розкладачок… І от, що мені там кинулось в очі: котики, собачки, маленькі діти — всі сиділи тихенько. Люди були настільки приголомшені, що навіть маленькі діти, навіть немовлята, розуміли, що щось не те відбувається. І ми, коли зайшли, я розумію, що немає вільної розкладачки… І тут я збоку побачила матрац, такий зелений матрац —
я його запам'ятаю на все життя. І я так зраділа [посмішка], думаю: “Класно, я якраз на цей матрац зможу покласти Анастасійку”. Я її зняла з коляски, вона вже була така виснажена. Вона просто розплакалася. Ми з нею обнялись, поплакали”.

Вже невдовзі знайшовся чоловік — місцевий, який відгукнувся повезти Анастасію з мамою до польсько-німецького кордону.

Анастасія Новакова, Гамбург, 24 серпня 2022 року - День незалежності України.

“НА СТОЛІ СТОЯВ БУКЕТ

ІЗ БЛАКИТНИМИ Й ЖОВТИМИ КВІТАМИ”

Зранку 1 березня Тетяну та Анастасію на польсько-німецькому кордоні зустріла товаришка, яка вже на своєму авто за 8 годин довезла їх у Гамбург.

Фото 5. Тетяна та Анастасія позують на сонячній набережній. Донька у кріслі колісному, яке мама позаду тримає за ручки. Волосся Анастасії зав’язане у пучок на маківці. На ній лосіни з рожево-блакитним геометричним малюнком та білі кросівки з червоною підошвою. Тулуб закутаний у строкатий шалик зі східним орнаментом. Тетяна з високим хвостом і в сонцезахисних окулярах-крапельках; на ній чорна майка, світло-сині джинси та білі кросівки. Обидві широко всміхаються. За ними пристані для катерів і яхт, а в річці довжелезне пасажирське судно. На протилежному березі видно сірі багатоповерхівки та будівельні крани за деревами.

Ми були дуже вражені таким теплом, по суті, незнайомих людей. Це все було дуже приємно. Але, з другої сторони, десь недалеко був аеропорт. І коли піднімалися літаки, ці звуки настільки лякали, що просто хотілося падати на землю”.

‍3 березня їм вдалося переїхати від подруги у доступну для Анастасії квартиру.За деякий час Тетяні та її німецькій подрузі Фаріні вдалося налагодити мережу для евакуації людей з інвалідністю з України до Гамбургу.

Зараз Тетяна почала відвідувати інтеграційні курси. Вона намагалася знайти мовні курси для Анастасії. Але таких уроків, які були б адаптовані до особливостей інвалідності Анастасії не знайшлося.Проте адміністраторка мовної школи, яку відвідує Тетяна, посприяла створенню неформальних мовних курсів для людей з інтелектуальною інвалідністю.

Фото 10. Анастасія в кабінеті мовної школи. Він має світлі стіни та лінолеум горіхового кольору; посередині тонка колона зі світильником. За нею біля стіни одне на одного складені дерев’яні стільці на тонких металевих ніжках, а на стелі висить проектор. Анастасія сидить за білим столом, усміхаючись в об’єктив. На ній чорна кофта та шалик зі східним візерунком. Перед дівчиною на столі пляшка води та два підручники німецької мови. Позаду дошка з паперовими аркушами. На останньому синім маркером написано німецькою: «Четвер, 08.09.2022, 14:30».

Вона (адміністраторка мовної школи) кілька місяців вела переписку з багатьма людьми. І буквально наприкінці серпня, вона повідомила, що «Карітас» виділив кошти й вони знайшли вчителя. В цьому будинку, де ми живемо, надано безкоштовно конференц-зал для проведення занять. І от зараз двічі на тиждень проходять заняття. Ми дали оголошення у групу “Українці в Гамбурзі”, де повідомили про те, що будуть проводитись адаптовані курси для людей з інвалідністю, які мають порушення мови, мають порушення сприйняття, які не можуть писати, що для них буде можливість вивчати німецьку мову. І відгукнулося шестеро людей. Зараз вони вже розпочали навчання”.

Найближчим часом Тетяна з Анастасією не планують повертатися в Україну, бо в Німеччині вони почуваються в безпеці. Це відчуття дуже важливе для Анастасії (“Коли ми приходимо до цього собору, він нагадує нам Україну — обгорілу і напівзруйновану, посеред сучасної Європи”).

Фото 2. Анастасія в білій куртці зі строкатими візерунками сидить на кріслі колісному спиною до глядача перед Церквою Святого Миколая в Гамбурзі. Це готична вежа з чорними від сажі стінами. Крізь велике арочне вікно на другому поверсі видно зо три десятки невеликих чорних дзвонів.

Тетяна новакова