Народився 6 червня 1980 року в місті Маріуполь Донецької області. Працював в органах внутрішніх справ, потім — на комбінаті “Азовсталь”, де отримав травму, що призвела до опорно-рухової інвалідності. До 24 лютого 2022 року він проживав у селищі Старий Крим на околиці Маріуполя з дружиною та сином. Займався громадською діяльністю, любив подорожувати.

Дом — для мене поки це місце, в якому я народився, в якому в мене сейчас є дім... Ми, після моєї травми, ми жили дуже довго, з батьком я жив, там сєм’я, там, в нєбольшом пространствє, скажем так… В позапрошлому році ми собі сами придбали дім, повністю пристосували його для мене. Там велика кухня, велика ванна... За довгий час, скажімо так, я почав купатися нарешті у ванні сам. В мене появилась моя ванна. Це було дуже зручне місце, місце, яке полюбили. В нас там дуже багато дерев, засадили в прошлому році, квітів... Ось це стало настоящим домом для нас. Це місце, з якого пришлось просто развєрнутся і поєхать".

ПОЧАТОК

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ.

маріуполь

Війна для Володимира почалася у січні 2015 року — під час обстрілів мікрорайону “Східний”
у Маріуполі. Протягом наступних семи років Володимир Арабаджи з сім’єю продовжував жити під Маріуполем.

12 лютого батько і його дружина зібрали всю сім’ю для святкування Дня народження: мене, своїх дітей, дітей жінки, сусідів... І от якось давно такого не було. А от в цей раз він зібрав всю сім’ю — вот, получилось. І сидячи за столом, в мене тоді промєлькнуло дежавю: так уже було у мене в житті. Це було в 2014 році, коли почалися оці мітинги. І коли я все це бачив, просто, коли проходив: йдеш по городу… ти відчуваєш, що реальність навколо тебе, вона змінюється… І ось, 12 числа, в мене було таке. Сидячи за тим столом, теж, відчував, саме такі відчуття у мене були, що реальність навколо мене, вона змінюється вдруге. І також у мене було відчуття, що за цим столом вже не збереться ця компанія. І, на жаль, не за всіх рідних є інформація, що з ними все гаразд...".

Розуміння щодо розгортання російсько-української війни прийшло до чоловіка 12 лютого 2022 року під час святкування у сімейному колі.

Фото 10. У невеличкій світлій кімнаті сімейне застілля. Довгий стіл накритий скатертиною із квітами та ломиться від усіляких домашніх страв. За ним сидять численні родичі — хто на вкритому килимком дивані із тигровим малюнком, хто на стільцях чи табуретах. Володимир на дивані на чолі столу. Він саме щось говорить до людини, що фотографує. На чоловікові сіра кофтина, а на шиї видно ланцюжок. Дружина та син Володимира сидять поруч в іншому кінці столу. Вона з розпущеним волоссям у квітчастій сорочці; очі підведені чорним, а на губах лежить червона помада. Жінка всміхається. Син у світло-сірій кофті теж усміхається і ніби щось говорить.

Про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україні Володимир дізнався завдяки ранішньому дзвінку батька 24 лютого 2022 року.

Ранок ми зустріли зі звонка на телефон. Мені подзвонив батько, і сказав: “Почалося”. Я спитав: “Що почалося?” То єсть я вже понял... Ми ще спали. Це було рано, там щось около 6 години ранку, даже не було її, було ще темно. Сказав, как би, що почалося… Я понял, що почалося. Він розповів, що там прилетіли ракети, що почалася війна, що вторгнення росії, і почалася війна, так... І так почалося 24 лютого для нас".

Буквально відразу почались обстріли міста. Тому Володимир почав обдумувати маршрут евакуації, беручи до уваги доступність житла під час зупинок.

Я не у кожній квартирі, не у кожному домі могу себе почувати зручно. Тому прийшлось шукати варіанти, де можна зупинитися. І я вспомніл, що ось тут є Західний реабілітаційно-спортивний центр, у якому я вже був не один раз. Приїжджав туди на збори й на активну реабілітацію. І я зателефонував, спитав: “Можно лі сюди приїхати?”. Нам сказали: “Так, можете приїжджати”. І тут вже рішення було точно прийняте, я прийняв".

ПІДГОТОВКА

ДО ЕВАКУАЦІЇ

Насамперед Володимир провів переконливу розмову зі своєю дружиною та сином щодо необхідності евакуації з міста. Опісля почав готувати авто до дороги відстанню 1200 км. Разом із собою сім’я Арабаджи захопила, з-поміж іншого, речі для покращення комфорту, теплий одяг, документи.

Уранці 26 лютого 2022 року Володимир із сім’єю виїхали з Маріуполя. Процес евакуації до містечка Сянок Львівської області тривав 3 дні.

26 (лютого) я вранці встав. Вони (дружина і син) збирали вєщі. Я поїхав на блокпост бліжайший якийсь, спросив: “Випускають лі на сторону Запоріжжя?”. Поліцейські сказали: “Так, можете проїжджати”. І я вернувся, забрав сім’ю, і ми виїхали. На той час безпечно, дорога вся була безпечна. Але були відрізки дорог, де були дуже великі черги, дуже довго ми стояли".

Першої ночі, з 26 на 27 лютого, сім’я Арабаджи зупинилися в Кропивницькому.

То були знайомі, знайомі жінки. Вона (знайома сім’ї) созвонилась, і нас поселили там на дачі одной... Ми переспали. Дуже ми поздно ночью приїхали, ми тільки переспали... Вони ще речей дали нам цілий мєшок, собрали вєщєй. Там постєльноє накидали туда, просто речі якісь, полотєнца...".

Наступну ніч (з 27 на 28 лютого) вони провели у навчально-реабілітаційному центрі “Джерело” у Львові. Зранку 28 лютого 2022 року Володимир з дружиною та сином виїхали зі Львова, а пообіді прибули до Сянок, що у Львівській області.

Я їхав 2 дні. В общем 3 дні ми їхали, получилось. Дорога була дуже така, тяжка. Ми першу ніч зупинилися в Кропивницькому. Нас там прийняли. Другу ніч — ми уже зупинились у Львові в “Джерелі”, якщо знаєте. Подзвонив тоже, сказав, щоб нас прийняли. Дуже їм дякую. І потім сюди приїхали, вже десь в обід, по обіду, 28 числа".

Сім’я Арабаджи оселилися в Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ. Їм виділили окрему кімнату з санвузлом. Приміщення було цілком придатне для людей з опорно-руховою інвалідністю.

Зараз умови для мене дуже зручні. Цей центр пристосований для людей з інвалідністю… Он прєдназначєн для підготовки паралімпійців... І тому він цілком зручний, удобний. І я себе дуже гарно почуваю в цьому місці".

ВИЇЗД ЗА КОРДОН

Наприкінці весни 2022 року, після остаточної руйнації та окупації їхнього рідного міста Маріуполя, сім’я Арабаджи почала обмірковувати можливість виїзду за кордон.

Дивлячись на те, як розвивається ситуація, що нічого не змінюється, що в бліжайший час нам нікуди буде повертатися, тому що територія — там, де ми живемо, — зараз окупована, місто вщент зруйновано, і ми вирішили, що далі, все ж таки, треба якось жити і щось робити в цьому житті, і вирішили рухатись за кордон".

Вони обирали між двома пунктами призначення: Норвегією та Швейцарією. І вирішили їхати до останньої, через зручне географічне розташування і сприятливий клімат.

1 червня 2022 року сім’я Арабаджи виїхали з України до Польщі через пункт пропуску “Малий Березний”. Першою зупинкою став Краків (Польща). Уже там плани сім’ї кардинально змінилися, і вони попрямували до Норвегії, очікуючи, що ця країна провадить кращу політику щодо людей з інвалідністю.

Фото 4. Селфі родини Арабаджі на головній площі Кракова. Камеру тримає дружина — усміхнена круглолиця жінка з довгими каштановими локонами. У неї тонкі брови, сіро-зелені очі з довгими підфарбованими віями та повні губи, підведені рожевим олівцем. На жінці синя кепка та спортивна синьо-рожева куртка з блакитною блискавкою. Поруч стоїть, усміхаючись, син, — високий хлопчик років дванадцяти в чорній панамці та чорно-бежевій спортивній куртці. У нього на спині рюкзак, а під пахвою пляшка соку. Хлопчик має овальне обличчя та великі відстовбурчені вуха, темні брови, великі карі очі мигдалевидної форми та тонкі губи. У нього, як і у батьків, широкий ніс. Трохи позаду — Володимир у темно-синій куртці. З-під куртки видно теплу кофту із блакитним капюшоном.

Все ж таки, вибрали Норвегію. Я багато спілкувався з людьми в чатах, і сказали, що для людей з інвалідністю здєсь дуже буде зручно. Тут сама держава ставиться до людей з інвалідністю таким чином, що во всьом допомагає. То єсть, якщо тобі надають житло, якщо країна надає тобі житло, то для людей з інвалідністю вони саме надають те житло, яке буде зручне для людей з інвалідністю. То єсть, якщо воно незручне, то вони його облаштують обов’язково. Тут допомога в плані медичного цього забезпечення, як для мене також. Було багато нюансів, які, все ж таки, переважили. В останню мить ми вирішили, і поїхали в зовсім іншу сторону".

3 червня Володимир Арабаджи з дружиною та сином виїхали до Гдині (Польща), звідки паромом мали відпливти до Швеції. Там вони зіткнулися з проблемою пошуку доступного житла для ночівлі.

Ми приїхали під вечір, вже часов в дев’ять, чи вісім, не пам’ятаю. І сталася така ситуація, що ми не змогли знайти доступного житла. Ми п’ять годин по всьому місту їздили. І ми вже поїхали в самі дорогі готелі. Там все було зайнято. Вперше в житті [посмішка] сталося, що ми не змогли знайти, де нам переночувати. То єсть, обичниє отелі десь там були: другий, третій, четвертий етаж — шото було. А вот зручне для мене — ми не знайшли. І це перший раз, коли довелося ночувати в автомобілі".

4 червня паром із сім’єю Арабаджи вирушив до Швеції.
‍
І вже звідти, 5 червня, Володимир Арабаджи з сім’єю поїхали в Осло (Норвегія). Перші дві ночі вони провели у місцевої жінки, яка відгукнулася допомогти їм у соціальних мережах.
‍
А вже 7 червня 2022 року вони отримали прихисток у готелі. Пробувши там 10 днів, сім’я Арабаджи отримала тимчасове житло і наразі вони чекають, аби їм надали постійне.

Фото 9. Фото здалеку. Володимир із сином сидять на пірсі ріки: батько на кріслі колісному, син склавши ноги по-турецьки. Чоловік у світлій футболці, шортах і кепці, а хлопчик у чорній кофті з капюшоном і темних штанах. Між ними лежить чорний рюкзак. Обабіч пірса простирається чиста синя ріка. У її брижах віддзеркалюється ясне небо, а яскраве сонце залишає у воді сяйну доріжку. Уздовж дальнього берега, що густо вкритий зеленню та деревами, ходять катери.

Тут вже надали кімнату. Вона велика: три спальних місця і душ з туалетом.

Вже самі ми собі готуємо їжу, є кухня тут общая. Тут 65 нас на цей час, мнє кажется, українців проживає. Це для наркозалежних, таке завєдєніє для наркозалежних людей. І тут виділено крило для нас. Тут проживають українці, тут вже загальна кухня, тут вже самі собі готуємо їжу і самі купляємо собі необхідні речі".

Після цього члени сім’ї Володимира Арабаджи зможуть відвідувати мовні курси та інтенсивніше залучатися до життя місцевої спільноти.

Фото 8. Селфі сім’ї на тому самому прогулянковому судні. Камеру тримає дружина. Хлопчик обіймає її однією рукою, а іншою вказує на батька, що сидить між ними у блакитній кофті. Усі троє усміхаються. Позаду стоять або сидять за столиками інші люди.

Фото 7. Витягнувши руку із «Самсунгом» у червоному чохлі, дружина Володимира фотографує себе з сином. Вони стоять, приобійнявшись, на кормі судна з дерев’яним леєром. Жінка одягнена у джинси та світло-бузкову сорочку поверх блакитного гольфа. Її локони вже майже розкрутилися. Хлопчик у чорній кофті на блискавці з капюшоном і в темно-синіх штанах «Найк». У нього темне волосся з короткою гривкою. Мати та син усміхаються. Позаду небо у пухнастих хмарах, що на обрії рожево-золотаве.

Дуже хочеться якоїсь постійності. Вже хочеться знати, що ти там живеш… Ми уже думаємо, думаємо, як будемо жити, що будемо робити далі. Хочеться, хочеться вже свого щось, обживатись якось і думати, що робити далі".

Володимир надіється на перемогу України та на якнайшвидшу зустріч із близькими за спільним святковим столом, удома.

Надєюсь, що перемогу я буду святкувати за столом, зі своєю сім’єю, ось як це було 12 лютого… Надєюсь, що це буду ось, в бліжайшиє часи за цим же столом і зі своєю сім’єю... Дома".

Володимир Арабаджи